ІІ. Суб’єкти декларування

Службовими особами, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, є (примітка до ст. 51-3 Закону):

1. Президент України;

2. Прем’єр-міністр України, член Кабінету Міністрів України, перший заступник або заступник міністра;

3. член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; 

4. член Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг; 

5. член Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку; 

6. член Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах електронних комунікацій, радіочастотного спектра та надання послуг поштового зв’язку;

7. член Антимонопольного комітету України;

8. уповноважений з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері публічних закупівель;

9. Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України;

10. Голова Фонду державного майна України, його перший заступник або заступник;

11. член Центральної виборчої комісії;

12. член, дисциплінарний інспектор Вищої ради правосуддя; 

13. керівник служби дисциплінарних інспекторів Вищої ради правосуддя та його заступник;

14. член, інспектор Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

15. народний депутат України;

16. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

17. Уповноважений із захисту державної мови; 

18. члени Національної комісії зі стандартів державної мови;

19. Директор Національного антикорупційного бюро України, його перший заступник та заступник;

20. Голова Національного агентства з питань запобігання корупції та його заступники;

21. Генеральний прокурор, його перший заступник та заступник;

22. Голова Національного банку України, його перший заступник та заступник; 

23. член Ради Національного банку України;

24. Секретар Ради національної безпеки і оборони України, його перший заступник та заступник;

25. Керівник Офісу Президента України, його перший заступник та заступник; 

26. Постійний Представник Президента України в Автономній Республіці Крим, його перший заступник та заступник; 

27. радник або помічник Президента України, Прем’єр-міністра України;

28. особи, посади яких належать до посад державної служби категорії «А» або «Б»; 

29. особи, посади яких згідно з ч. 1 ст. 14 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» віднесені до 1 – 3 категорій;

30. судді, судді Конституційного Суду України;

31. прокурори, слідчі і дізнавачі;

32. керівники, заступники керівників державних органів, юрисдикція яких поширюється на всю територію України, їх апаратів та самостійних структурних підрозділів; 

33. керівники, заступники керівників державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, юрисдикція яких поширюється на територію однієї або кількох областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва або Севастополя;

34. керівники державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, юрисдикція яких поширюється на територію одного або кількох районів, міста республіканського в Автономній Республіці Крим або обласного значення, району в місті, міста районного значення;

35. військові посадові особи вищого офіцерського складу.

Інформація про те, чи належить суб’єкт декларування до службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, зазначається станом на останній день звітного періоду.

Розмежування службових осіб, які займають відповідальне становище, та осіб, які займають особливо відповідальне становище, Законом не передбачено.

Службовими особами, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, серед інших, є (примітки до ст.ст. 51-3 та 56 Закону):

1)     керівники, заступники керівників державних органів, їх апаратів та самостійних структурних підрозділів, юрисдикція яких поширюється на всю територію України; 

2)     керівники, заступники керівників державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, юрисдикція яких поширюється на територію однієї або кількох областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва або Севастополя;

3)     керівники державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, юрисдикція яких поширюється на територію одного або кількох районів, міста республіканського в Автономній Республіці Крим або обласного значення, району в місті, міста районного значення;

4)     особи, посади яких належать до посад державної служби категорії «А», «Б»;

5)     слідчі і дізнавачі.

Державний орган – орган державної влади, в тому числі колегіальний державний орган, інший суб’єкт публічного права, незалежно від наявності статусу юридичної особи, якому згідно із законодавством надані повноваження здійснювати від імені держави владні управлінські функції, юрисдикція якого поширюється на всю територію України або на окрему адміністративно-територіальну одиницю (ст. 1 Закону).

Національна поліція України є центральним органом виконавчої влади (ст. 1 Закону України «Про Національну поліцію»).

Систему поліції складають центральний орган управління поліції і територіальні органи поліції (ч. 1 ст. 13 Закону України «Про Національну поліцію»).

До складу апарату центрального органу управління поліції входять організаційно поєднані структурні підрозділи (ч. 2 ст. 13 Закону України «Про Національну поліцію»).

Територіальні органи поліції утворюються як юридичні особи публічного права в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах, районах у містах та як міжрегіональні (повноваження яких поширюються на декілька адміністративно-територіальних одиниць) територіальні органи у межах граничної чисельності поліції і коштів, визначених на її утримання (ч. 1 ст. 15 Закону України «Про Національну поліцію»).

З огляду на зазначене для цілей застосування положень приміток до ст.ст. 51-3 й 56 Закону Національна поліція України та міжрегіональні територіальні органи поліції (Департамент патрульної поліції, Департамент стратегічних розслідувань, Департамент кіберполіції, Департамент боротьби з наркозлочинністю, Департамент внутрішньої безпеки, Поліція охорони) є державними органами, юрисдикція яких поширюється на всю територію України. Міжрегіональні територіальні органи належать до цієї категорії, оскільки до структури кожного з них входять по 25 територіальних (відокремлених) підрозділи, які утворені в областях. Тобто юрисдикція кожного з шести міжрегіональних територіальних органів поліції фактично поширюється на всю територію України.

Територіальні (відокремлені) підрозділи міжрегіональних територіальних органів поліції (тобто обласні управління ДСР, ДВБ та ін.), а також територіальні органи поліції (тобто Головні управління поліції в областях України, м. Києві, АРК та м. Севастополі) є державними органами, юрисдикція яких поширюється на територію однієї або кількох областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва або Севастополя.

Територіальні (відокремлені) підрозділи ГУНП в областях, відділення (відділи) поліції районних управлінь (відділів) поліції ГУНП в областях є державними органами, юрисдикція яких поширюється на територію одного або кількох районів, міста республіканського в Автономній Республіці Крим або обласного значення, району в місті, міста районного значення.

Отже, службовими особами, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, у Національній поліції є:

1.1.1) Голова Національної поліції, його перший заступник та заступники – як керівник, заступники керівника державного органу, юрисдикція якого поширюється на всю територію України;

1.1.2) керівник, заступники керівника Центрального органу управління поліції – як керівник, заступники керівника апарату державного органу, юрисдикція якого поширюється на всю територію України;

1.1.3) керівники, заступники керівників самостійних структурних підрозділів Центрального органу управління поліції (наприклад, керівник та заступник(-и) керівника Департаменту забезпечення діяльності Голови) – як керівники, заступники керівників самостійних структурних підрозділів апарату державного органу, юрисдикція якого поширюється на всю територію України;

1.2.1) керівники, перші заступники (за наявності) та заступники керівників міжрегіональних територіальних органів поліції (наприклад, керівник та заступник(-и) керівника Департаменту стратегічних розслідувань) – як керівники, заступники керівників державних органів, юрисдикція яких поширюється на всю територію України;

1.2.2) керівники, перші заступники (за наявності) та заступники керівників апаратів міжрегіональних територіальних органів поліції (наприклад, керівник, заступник(-и) керівника апарату Департаменту патрульної поліції) – як керівники, заступники керівників апаратів державних органів, юрисдикція яких поширюється на всю територію України;

1.2.3) керівники, заступники керівників самостійних структурних підрозділів апаратів міжрегіональних територіальних органів поліції (наприклад, керівник та заступник(-и) керівника Управління кадрового забезпечення апарату Департаменту патрульної поліції) – як керівники, заступники керівників самостійних структурних підрозділів апарату державного органу, юрисдикція якого поширюється на всю територію України;

2.1) керівники, перші заступники (за наявності) та заступники керівників територіальних (відокремлених) підрозділів міжрегіональних територіальних органів поліції (наприклад, керівник, заступник(-и) керівника Управління патрульної поліції у Вінницькій обл. Департаменту патрульної поліції) – як керівники, заступники керівників державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, юрисдикція яких поширюється на територію однієї або кількох областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва або Севастополя;

2.2.) керівники, перші заступники (за наявності) та заступники керівників територіальних органів поліції (тобто керівники, заступники керівників Головних управлінь Національної поліції в областях, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі) – як керівники, заступники керівників державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, юрисдикція яких поширюється на територію однієї або кількох областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва або Севастополя;

3.1) керівники територіальних (відокремлених) підрозділів Головних управлінь Національної поліції в областях, Автономній Республіці Крим, містах Києві та Севастополі – як керівники державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, юрисдикція яких поширюється на територію одного або кількох районів;

3.2) керівники інших підрозділів територіальних (відокремлених) підрозділів Головних управлінь Національної поліції – як керівники державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, юрисдикція яких поширюється на територію міста республіканського в Автономній Республіці Крим або обласного значення, району в місті, міста районного значення;

4) посадові особи Національної поліції, посади яких належать до посад державної служби категорії «А», «Б»;

5) слідчі та дізнавачі (в тому числі, слідчі-криміналісти, до функціональних обов’язків яких належить здійснення досудового розслідування, користуючись при цьому всіма правами слідчого, з наявними ознаками, що визначені п. 17 ч. 1 ст. 3 КПК України).

Ні.

Призначення на посади поліцейських здійснюють посадові особи органів (закладів, установ) поліції відповідно до номенклатури посад, яку затверджує Міністерство внутрішніх справ України (ч. 1 ст. 47 Закону України «Про Національну поліцію»).

У Національній поліції України посади «слідчий», «дізнавач», «оперуповноважений» є різними посадами.

До службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище (примітка до ст. 51-3 Закону) належать особи, які призначені та перебувають на посаді, зокрема, слідчого, дізнавача.

Пункт набирає чинності з моменту офіційного опублікування нижчевказаного Переліку.

Перелік посад з високим та підвищеним рівнем корупційних ризиків затверджено наказом Національного агентства від 06.11.2023 № 249/23 «Про затвердження Переліку посад з високим та підвищеним рівнем корупційних ризиків» (зі змінами).

! Наведений перелік Національне агентство може змінювати.

До таких посад належать посади:

1. керівників секретаріатів Верховної Ради України та їх заступників, якщо такі посади належать до патронатної служби, за умови виконання ними організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій; 

2. працівників Офісу Президента України, за винятком посад, які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища;

3. членів Рахункової палати, а також членів інших державних колегіальних органів, за винятком посад, які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища; 

4. керівників та заступників керівників структурних підрозділів у складі самостійних структурних підрозділів центрального апарату Національного банку України;

5. керівників та заступників керівників державних підприємств, установ, організацій, інших суб'єктів господарювання, призначення яких (укладення контракту з якими) здійснюють державні органи; 

6. керівників підприємств, які здійснюють діяльність у галузі: 

• містобудування; 

• житлово-комунального господарства; 

• використання та охорони земель, природних ресурсів і охорони довкілля;

• соціально-економічного розвитку; 

• транспорту та дорожнього господарства; 

• управління майном, торгівлі та розвитку підприємництва, призначення яких (укладення контракту з якими) здійснює міський голова міста Києва та Севастополя; 

7. державної служби категорії «В», визначені структурою державних органів, юрисдикція яких поширюється на всю територію України, які не перебувають у складі самостійних структурних підрозділів, - є самостійними у своїй діяльності, підпорядковуються безпосередньо керівнику або заступнику керівника державного органу; 

8. голів постійних комісій, утворених в обласних, районних, Київській та Севастопольській міських радах, до компетенції яких належить розгляд питань у сфері бюджету, будівництва, земельних відносин та комунальної власності;

9. міських (міст районного значення) голів, селищних і сільських голів;

10. заступників голів місцевих державних адміністрацій, за винятком посад, які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища;

11. керівників, заступників керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя та керівників районних (об'єднаних районних) територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки.

Окремі пункти наведеного Переліку потребують додаткового роз’яснення. 

Так, до п. 5 вказаного Переліку належать особи, яким притаманні такі ознаки в сукупності:

• обіймають посаду керівника, заступника керівника;

• обіймають посаду на державному підприємстві, установі, організації, іншому суб’єкті господарювання державної форми власності;

• призначення особи (укладення з нею контракту) на посаду  здійснюється державним органом, у тому числі Кабінетом Міністрів України (посадовою особою державного органу).

Визначення поняття «суб’єкт господарювання» наведено у ст. 55 ГК України.

Визначення поняття «державний орган» міститься у ст. 1 Закону.

Поняття «призначення на посаду» розуміється в широкому сенсі та означає прийняття кінцевого рішення про заміщення посади – призначення на посаду шляхом видання акта розпорядчого характеру, укладення договору (контракту) з переможцем конкурсу тощо. Призначення на посаду відбувається у межах реалізації конкретним державним органом його повноважень та у спосіб, передбачений чинним законодавством. 

Особи, призначення яких здійснюється за погодженням державного органу (його посадової особи), не належать до вищевказаного Переліку.

До п. 7 вказаного Переліку належать особи, яким притаманні такі ознаки в сукупності:

• обіймають посаду державної служби категорії «В»;

• не перебувають у складі структурних підрозділів – є самостійними у своїй діяльності, підпорядковуються безпосередньо керівнику або заступнику керівника;

• юрисдикція державного органу, у структурі якого передбачено посаду, поширюється на всю територію України. 

Дія п. 7 Переліку може поширюватися, наприклад, на спеціаліста з питань публічних закупівель, уповноважену особу з питань запобігання та виявлення корупції, спеціаліста з питань внутрішнього контролю тощо, – якщо вони відповідають вищезазначеним критеріям. 

Розмежування осіб, які займають посади, пов’язані з високим рівнем корупційних ризиків, та осіб, які займають посади, пов’язані з підвищеним рівнем корупційних ризиків, Законом та/або зазначеним Переліком не передбачено.

У декларації зазначаються відомості про належність до національних публічних діячів відповідно до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (п. 1 ч. 1 ст. 46 Закону).

Національні публічні діячі – фізичні особи, які виконують або виконували в Україні визначні публічні функції, а саме (п. 37 ч. 1 ст. 1 Закону України від 06.12.2019 № 361-IX «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення»):

1. Президент України, Прем’єр-міністр України, члени Кабінету Міністрів України та їх заступники;

2. керівник постійно діючого допоміжного органу, утвореного Президентом України, його заступники;

3. керівник та заступники керівника Державного управління справами;

4. керівники апаратів (секретаріатів) державних органів, що не є державними службовцями, посади яких належать до категорії «А»;

5. Секретар та заступники Секретаря Ради національної безпеки і оборони України;

6. народні депутати України;

7. Голова та члени Правління Національного банку України, члени Ради Національного банку України;

8. голови та судді Конституційного Суду України, Верховного Суду, вищих спеціалізованих судів;

9. члени Вищої ради правосуддя, члени Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, члени Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів;

10. Генеральний прокурор та його заступники;

11. Голова Служби безпеки України та його заступники;

12. Директор Національного антикорупційного бюро України та його заступники;

13. Директор Державного бюро розслідувань та його заступники;

14. Директор Бюро економічної безпеки України та його заступники;

15. Голова та члени Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; 

16. Голова та члени Антимонопольного комітету України; 

17. Голова Національного агентства з питань запобігання корупції та його заступники; 

18. Голова та члени Рахункової палати; 

19. Голова та члени Центральної виборчої комісії; 

20. голови та члени інших державних колегіальних органів;

21. надзвичайні і повноважні посли;

22. начальник Генерального штабу – Головнокомандувач Збройних Сил України, командувачі Сухопутних військ Збройних Сил України, Повітряних Сил Збройних Сил України, Військово-Морських Сил Збройних Сил України;

23. державні службовці, посади яких належать до категорії «А»;

24. керівники органів прокуратури; 

25. керівники обласних територіальних органів Служби безпеки України; 

26. голови та судді апеляційних судів;

27. керівники адміністративних, управлінських чи наглядових органів державних та казенних підприємств, господарських товариств, державна частка у статутному капіталі яких прямо чи опосередковано перевищує 50 відсотків;

28. члени керівних органів політичних партій.

Інформація про те, чи належить суб’єкт декларування до національних публічних діячів, зазначається станом на останній день звітного періоду.

! Національне агентство не є держателем та/або адміністратором Відкритого реєстру національних публічних діячів України. Питання щодо включення до / виключення з цього Реєстру не належить до повноважень Національного агентства. 

У цілях визначення суб’єктів, на яких поширюється дія Закону (відповідно до пп. «и» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону), під «посадовими та службовими особами» слід розуміти працівників державних органів, які:

1) здійснюють функції представників влади; 

2) обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій.

До представників влади належать, зокрема, працівники державних органів, які наділені правом у межах своєї компетенції ставити вимоги, а також приймати рішення, обов’язкові для виконання юридичними і фізичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості (п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.04.2002 № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво»).

Адміністративно-господарські функції (обов’язки) – це обов’язки з управління або розпорядження державним, комунальним майном (установлення порядку його зберігання, переробки, реалізації забезпечення контролю за цими операціями тощо). Такі повноваження в різному обсязі є у начальників планово-господарських, постачальницьких, фінансових відділів і служб, їхніх заступників, керівників відділів підприємств тощо.

Організаційно-розпорядчі функції (обов’язки) – це обов’язки щодо здійснення керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форм власності. Такі функції виконують, зокрема, керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних, комунальних підприємств, установ, організацій, структурних підрозділів, їхні заступники, особи, які керують ділянками робіт.

Щодо інших працівників державних органів, які виконують функції з обслуговування або технічні функції, то їх можна визнати посадовими чи службовими особами лише за умови, що разом із цими функціями вони виконують організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції (обов’язки).

Так, якщо вони є посадовими і службовими особами державного органу (виконують організаційно-розпорядчі та/або адміністративно-господарські функції та/або є представниками влади).

Органи, що складають систему Національної поліції України, є державними органами в розумінні Закону, а їх посадові та службові особи, які є працівниками на умовах трудового договору (цивільний персонал (цивільні працівники)) – суб’єктами, на яких поширюється дія Закону відповідно до пп. «и» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону.

Додатково див. відповіді на запитання 22-1, 25 цих Роз’яснень.

Так, за загальними правилами.

Залежно від того, в межах якої території утворюються військові адміністрації, існують: 

1) військові адміністрації населених пунктів – утворюються в межах територій територіальних громад, у яких сільські, селищні, міські ради та/або їхні виконавчі органи, та/або сільські, селищні, міські голови не здійснюють покладені на них Конституцією та законами України повноваження, а також в інших випадках, передбачених Законом про воєнний стан (абз. 1 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»); 

2) районні, обласні військові адміністрації. У районі, області військові адміністрації утворюються у разі нескликання сесії відповідно районної, обласної ради у встановлені Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» строки або припинення їх повноважень згідно із законом, або для здійснення керівництва у сфері забезпечення оборони, громадської безпеки і порядку (ч. 4 ст. 4 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»). 

У зв’язку із особливим порядком створення, формування та функціонування військових адміністрацій на працівників таких адміністрацій дія Закону може поширюватися за різними посадами / правовими статусами, визначеними ст. 3 Закону.

1. Суб’єктність працівників військових адміністрацій населених пунктів 

У складі військових адміністрацій населених пунктів можуть бути особи, які: 

• до відрядження у військову адміністрацію населеного пункту, були суб’єктами декларування і ними залишаються (наприклад, особи начальницького складу служби цивільного захисту, поліцейські тощо). Такі особи залишаються суб’єктами декларування за відповідним підпунктом п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону, а також можуть набути дуального статусу у разі, якщо посада, яку така особа обіймає у військовій адміністрації населеного пункту, передбачає здійснення функцій представників влади та/або виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій (пп. «и» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону); 

• є посадовими особами місцевого самоврядування / державними службовцями, які перебувають у відпустці без збереження заробітної плати, у простої або з якими призупинено дію трудового договору. Такі особи залишаються суб’єктами декларування за пп. «в» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону, а також можуть набути дуального статусу у разі, якщо посада, яку така особа обіймає у військовій адміністрації населеного пункту, передбачає здійснення функцій представників влади та/або виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій (пп. «и» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону); 

• до працевлаштування у військову адміністрацію населеного пункту не були суб’єктами декларування. На таких осіб дія Закону поширюватиметься відповідно до пп. «и» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону як на посадових та службових осіб державного органу, у разі, якщо вони здійснюють функції представників влади та/або обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій. 

2. Суб’єктність працівників районних, обласних військових адміністрацій 

У складі районних, обласних військових адміністрацій можуть бути особи, які: 

• до відрядження у районну, обласну військову адміністрацію були суб’єктами декларування і ними залишаються (наприклад, особи начальницького складу служби цивільного захисту, поліцейські тощо). Такі особи залишаються суб’єктами декларування за відповідним підпунктом п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону, а у разі заміщення посад державної служби набувають дуального статусу за пп. «в» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону; 

• є державними службовцями, які перебувають у відпустці без збереження заробітної плати, у простої або з якими призупинено дію трудового договору. Такі особи залишаються суб’єктами декларування за пп. «в» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону, а також можуть набути дуального статусу у разі, якщо посада, яку така особа обіймає у районній, обласній військовій адміністрації, передбачає здійснення функцій представників влади та/або виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, та не належить до посад державної служби (пп. «и» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону); 

• до працевлаштування у районну, обласну військову адміністрацію не були суб’єктами декларування. На таких осіб дія Закону поширюватиметься відповідно до пп. «и» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону як на посадових та службових осіб державного органу, у разі, якщо вони здійснюють функції представників влади та/або обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, за умови, що така посада не належить до посад державної служби. 

Звертаємо увагу, що зазначені вище правила визначення суб’єктності поширюються й на начальників військових адміністрацій.

Додатково див. відповіді на запитання 25 цих Роз’яснень.

Так, вони подають щорічну декларацію (продовжується діяльність), якщо їх повноваження не припинено в порядку, визначеному Конституцією України, Законом України «Про статус депутатів місцевих рад».

Днем припинення діяльності є останній день виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або іншої діяльності, зазначеної у пп. «а», «в» – «ґ» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону, у тому числі перебування на посадах, зазначених у п. 1, пп. «а», «в» – «ґ» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону.

Припинення перебування особи у статусі депутата місцевої ради відбувається в день припинення повноважень депутата місцевої ради. Повноваження депутатів місцевих рад припиняються в порядку, визначеному Конституцією України та Законом України «Про статус депутатів місцевих рад».

Військові адміністрації населених пунктів, обласні чи районні військові адміністрації тимчасово виконують повноваження замість відповідних органів місцевого самоврядування (ч. ч. 3, 4 ст. 4 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).

У разі усунення загроз для безпеки і правопорядку на території області за поданням Президента України Верховна Рада України може прийняти рішення про поновлення роботи органів місцевого самоврядування на території відповідної області (абз. 2 ч. 4 ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).

Отже, повноваження відповідних місцевих рад не припиняються, а лише на визначений період здійснюються відповідними військовими адміністраціями.

У разі утворення військової адміністрації населених пунктів, обласної чи районної військової адміністрації депутати місцевих рад продовжують перебувати у статусі депутата міської ради і продовжують бути суб’єктами декларування, хоч і не здійснюють відповідних повноважень.

Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права (ст. 81 ЦК України). Отже, основним нормативним критерієм поділу юридичних осіб є саме порядок їх створення. 

Держава, територіальні громади можуть створювати юридичні особи як публічного, так і приватного права (ст.ст. 167, 169 ЦК України).

! Згідно з положеннями ч. 2 ст. 167 та ч. 2 ст. 169 ЦК України державні та комунальні підприємства, а також навчальні заклади, спільні комунальні підприємства належать саме до юридичних осіб публічного права, безвідносно до мети їхньої діяльності.

Стосовно інших юридичних осіб. 

Чинні в Україні нормативно-правові акти не містять інших, ніж порядок створення, критеріїв розмежування юридичних осіб на юридичних осіб публічного права та юридичних осіб приватного права.

Водночас джерелом права в Україні є практика ЄСПЛ (ст. 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», ч.ч. 1, 5 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»). 

ЄСПЛ розмежовує «неурядові організації» від «урядових організацій».

Для того щоб визначити, чи належить конкретна юридична особа до певної категорії, необхідно проаналізувати її юридичний статус та, у разі доцільності, права, які надає цей статус, характер діяльності юридичної особи та контекст, за якого ця діяльність здійснюється, а також ступінь незалежності від органів влади ¹, ².

Зокрема, на думку ЄСПЛ, юридична особа є «неурядовою організацією», якщо вона керується в основному цивільним законодавством («company law»), не користується у своїй діяльності повноваженнями, що виходять за межі тих, які надаються загальним приватним правом («ordinary law»), і підпадає під юрисдикцію загальних, а не адміністративних судів ³.

Отже, для інших юридичних осіб (крім тих, які відповідно до ЦК України безумовно є юридичними особами публічного права), слід брати до уваги такі ознаки: 

1) характер діяльності юридичної особи (зокрема, вид діяльності, сферу / галузь, в якій така діяльність здійснюється). Для юридичної особи публічного права характерним є здійснення діяльності у сферах / галузях, які становлять публічний інтерес: інтерес держави, суспільства, територіальної громади, а також важливі для великої кількості осіб інтереси та потреби. Йдеться, зокрема (але не тільки), про гірничодобувну, енергетичну, транспортну галузі ⁴, ⁵, ⁶ сферу надання житлово-комунальних послуг ⁷, ⁸.

2) контекст діяльності юридичної особи. Юридична особа, яка здійснює фактичну основну діяльність як монополіст у певній сфері або у сфері певних монополій чи у сфері, яка повністю або значною мірою регулюється державою / територіальною громадою, має ознаки юридичної особи публічного права; 

3) ступінь інституційної залежності юридичної особи від держави / територіальної громади. Йдеться про ситуації, коли у статутному капіталі юридичної особи частка державної чи комунальної власності перевищує 50% чи становить величину, яка забезпечує відповідним органам державного управління або місцевого самоврядування право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб’єктів / дозволяє державі / територіальній громаді одноосібно формувати волю юридичної особи, коли держава / територіальна громада є активним учасником, впливає на справи юридичної особи, бере участь в оперативному управлінні тощо ⁹, ¹⁰, ¹¹.

Ця ознака стосується також і тих юридичних осіб (незалежно від їх організаційно-правової форми), які інституціонально залежать від держави опосередковано (через інші юридичні особи публічного права); 

4) рівень втручання держави / територіальної громади у фінансові справи юридичної особи. Вплив держави на формування / відновлення фінансової спроможності юридичної особи свідчить про наявність у неї ознак юридичної особи публічного права ¹², ¹³, ¹⁴.

5) функціональну залежність юридичної особи від держави / територіальної громади. Така залежність може полягати в тому, що держава / територіальна громада має високий  ступінь державного нагляду і контролю¹⁵ за найважливішими аспектами діяльності юридичної особи. Наприклад, держава / територіальна громада в особі державних органів або органів місцевого самоврядування ¹⁶:

• призначає керівництво такої юридичної особи;

• надає обов’язкові до виконання юридичною особою вказівки;

• здійснює контроль над активами юридичної особи;

• може використовувати активи юридичної особи на власний розсуд;

• може покладати на юридичну особу виконання своїх завдань, функцій; 

• погоджує, затверджує угоди юридичної угоди тощо.

Юридична особа залежить від держави / територіальної громади через юридичні, організаційні, фінансові тощо аспекти, які втілені в особливостях утворення (формування) її органів управління, високу роль держави / територіальної громади в управлінні юридичною особою. 

Термін «урядові організації», на відміну від «неурядових організацій», включає юридичних осіб, які беруть участь у здійсненні державних повноважень або керують державною службою під контролем уряду (Рішення щодо прийнятності, заява № 23938/05, Державна холдингова компанія «Луганськвугілля» проти України ¹⁷.

Виконання певних публічних функцій під наглядом держави (органів державної влади) також свідчить про те, що юридична особа є «урядовою» ¹⁸.

! Юридичній особі публічного права не обов’язково мають бути притаманні усі зазначені ознаки. 

Для з’ясування питання, чи належить та чи інша юридична особа (об’єднання юридичних осіб) до юридичних осіб публічного права, необхідно аналізувати всю сукупність нормативно-правових актів та правовстановлюючих документів, які визначають правовий статус безпосередньо цієї юридичної особи (об’єднання). 

Нижче, для зручності, наводяться цитати з деяких рішень ЄСПЛ, посилання на які міститься вище. 

Додатково інформуємо, що деякі з вищевказаних справ проаналізовані в Огляді рішень Європейського суду з прав людини щодо відповідальності держави за борги державних підприємств (За період із червня 2002 року по вересень 2019 року), підготовленому Верховним Судом¹⁹.

Справа «Михайленки та інші проти України»²⁰: ЄСПЛ констатував, що «Підприємство-боржник функціонувало у високорегульованій галузі атомної енергії та здійснювало свою будівельну діяльність у Чорнобильській зоні відчуження, яка знаходиться під пильним контролем Уряду з огляду на міркування захисту навколишнього середовища та суспільного здоров'я. Цей контроль поширювався і на умови роботи у компанії, включаючи заробітну плату. Держава забороняла відчуження майна компанії з огляду на його можливе забруднення. Більше того, управління компанією було передане Міністерству енергетики у травні 1998 року. На думку Суду, ці елементи встановлюють публічну природу підприємства-боржника, незважаючи на його формальну класифікацію за національним законодавством. Відповідно, Суд доходить висновку, що є достатньо підстав для вирішення питання про те, що з огляду на спеціальні обставини цієї справи держава є відповідальною за заборгованість компанії “Атомспецбуд” перед заявниками, незважаючи на факт того, що компанія була окремою юридичною особою».

Справа Державна холдингова компанія «Луганськвугілля» проти України²¹: ЄСПЛ дослідив, що «компанія-заявник є юридичною особою, яка була зареєстрована як консорціум, власником і керівником якого є держава, яка бере участь у виконанні державної влади у сфері управління вугільною промисловістю, виконуючи таким чином публічну роль у цій діяльності держави. Компанія-заявник не мала незалежних функцій, виконуючи певні публічні функції в управлінні державним майном у вугільній промисловості, яка значною мірою субсидувалася та регламентувалася державою (див. рішення у справі «Дубенко проти України» («Dubenko v. Ukraine»), від 11 січня 2005 року № 74221/01, пп. 21–32). Більше того, як вбачається з наказу Міністерства вугільної промисловості від 08.07.2008, компанія-заявник, яка існувала як окрема юридична особа, мала ліквідуватися на підставі рішення цього Міністерства». Відповідно, ЄСПЛ дійшов висновку, що компанія-заявник урядовою організацією.

Справа НАЕК «Енергоатом» проти Республіки Молдова²²: ЄСПЛ констатував, що ця компанія є урядовою, оскільки вона: «є державним підприємством, яке належить і управляється Українською державою. Експлуатуючи українські атомні електростанції, компанія, безсумнівно, виконує державну функцію, яка є життєво важливою для населення цієї країни. Отже, компанія-заявник не займається звичайною комерційною діяльністю. Вона також є монополістом у своїй сфері діяльності, яка є жорстко регульованою. <…> ніщо не свідчить про те, що заявник [НАЕК «Енергоатом»] користується достатньою інституційною та операційною незалежністю по відношенню до держави. Навпаки, постановою Кабінету Міністрів України від 20.01.2021 керівництво підприємства-заявника було виведено з підпорядкування Міністерства енергетики та передано під безпосереднє державне управління».

Справа «Новоселецький проти України»²³: ЄСПЛ встановив, що «інститут здійснює “державне управління” відповідно до законодавства України та контролюється державною владою, в його функції також входить управління та розподіл житлового фонду, що перебуває на балансі інституту, і, таким чином, він може розцінюватись як “державна організація”».

Справа Cooperativa Agricola Slobozia-Hanesei проти Молдови²⁴: ЄСПЛ взяв до уваги те, що «Уряд повинен був визначити додаткові джерела фінансування [компанії], якщо суми, накопичені в результаті заборгованості перед приватизованими компаніями, виявляться недостатніми для сплати боргів. <…> вжито подальших заходів, спрямованих на покращення фінансового становища М. шляхом скасування штрафів. Відповідно, Суд вважає, що держава здійснює значний контроль над активами М., збільшуючи їх, наділяючи М. правом пред'являти претензії до третіх осіб або надаючи додаткове фінансування та скасовуючи його штрафи, а також надаючи третім особам право направляти свої вимоги до М.». З огляду на це ЄСПЛ констатував, що має місце значний контроль держави над активами [що є ознакою «урядової» організації].

Справа Хачатрян проти Вірменії²⁵: ЄСПЛ зауважив, що хоч компанія користувалася певним ступенем юридичної та економічної незалежності від держави, її активи значною мірою контролювалися та управлялися державою. Зокрема, Уряд дозволив компанії продати значну частину свого майна та наказав спрямувати виручені кошти на погашення боргів компанії перед державним бюджетом. Під «боргами» малися на увазі податкові заборгованості. Також Суд зауважив, що держава вжила заходів, спрямованих на покращення фінансового становища компанії, зокрема, шляхом сприяння інвестиціям у компанію. З огляду це ЄСПЛ зробив висновок, що компанія-боржник, незважаючи на те, що вона формально є окремою юридичною особою, не має достатньої інституційної та операційної незалежності від держави.

Справа Лисейцева и Маслов проти Росії²⁶: ЄСПЛ встановив, що національне законодавство надає власнику такої компанії широкий спектр можливостей для контролю над найважливішими аспектами її діяльності – від схвалення угод та призначення директора компанії до прямо до реструктуризації та ліквідації компанії – на свій розсуд. Крім того, обсяг фактичного державного контролю може бути додатково розширено з урахуванням функцій, які виконує конкретна компанія.

Посилання на інформацію, що згадується:

1. Case of Radio France and others v. France, 2004

2. Ухвала щодо прийнятності, 12.03.2009, Державна холдингова компанія «Луганськвугілля» проти України 

3. Case of Islamic Republic of Iran Shipping Lines v. Turkey, 13.03.2028, § 81

4. Справа «Ромашов проти України», 2004, §§ 46-47

5. Справа «Кучеренко проти України», 2005, § 25

6. Справа «Лисянський проти України», 2006, § 19

7. Case of Liseytseva and Maslov v. Russia, 2015, §§ 208-210

8. Case of Yershova v. Russia, 2010, §§ 57-62

9. Справа «Компанія “Регент” проти України», § 7

10. Справа «Риженков та Зайцев проти України», 2005, § 5

11. Case of Khachatryan v. Armenia, 2010, §§ 51-54

12. Case of Cooperativa Agricola Slobozia-Hanesei v. Moldova, 2007, §§ 17-19

13. Case of Liseytseva and Maslov v. Russia, 2015, §§ 191-192

14. Справа «Михайленки та інші проти України», 06.06.2005, § 43

15. Application no. 23938/05 by State Holding Company LUGANSKVUGILLYA against Ukraine

16. Case of Liseytseva and Maslov v. Russia, 2015, §§ 203-204

17. Рішення щодо прийнятності, заява № 23938/05, Державна холдингова компанія «Луганськвугілля» проти України

18. Справа «Новоселецький проти України», § 82

19. ОГЛЯД рішень Європейського суду з прав людини щодо відповідальності держави за борги державних підприємств

20. Справа «Михайленки та інші проти України», 06.06.2005, §§ 55 і 64

21. Application no. 23938/05 by State Holding Company LUGANSKVUGILLYA against Ukraine

22. НАЕК «Енергоатом» проти Республіки Молдова, ухвала щодо прийнятності, 2022, §§ 10-11

23. Справа «Новоселецький проти України», § 82

24. Case of Cooperativa Agricola Slobozia-Hanesei v. Moldova, 2007, §§ 17-19

25. Case of Khachatryan v. Armenia, 2010, §§ 51-54

26. Case of Liseytseva and Maslov v. Russia, 2015, §§ 203-204

Суб’єктами, на яких поширюється дія Закону, є посадові особи юридичних осіб публічного права, які не зазначені у п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону (пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону).

! Формулювання «які не зазначені у п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону» означає, що Законом передбачена так звана ієрархія категорій суб’єктів декларування: якщо посада та/або вид діяльності особи підпадає під дію кількох пунктів ч. 1 ст. 3 Закону, така особа вважається декларантом за пунктом, який у ст. 3 закріплений вище.

До посадових осіб юридичних осіб публічного права належать (абз. 9 ч. 1 ст. 1, ч. 5 ст. 62, ст. 64 Закону):

1. голова та члени наглядової ради юридичної особи публічного права;

2. голова та члени ради директорів юридичної особи публічного права;

3. голова та члени виконавчого органу юридичної особи публічного права;

4. голова та члени комісії з припинення (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) юридичної особи публічного права;

5. ліквідатор юридичної особи публічного права;

6. керівник, заступник керівника, головний бухгалтер, корпоративний секретар юридичної особи публічного права;

7. особа, яка здійснює повноваження одноосібного виконавчого органу юридичної особи публічного права, та її заступники;

8. голова та члени іншого органу управління юридичної особи (крім консультативного), якщо утворення такого органу передбачено законом або статутом юридичної особи публічного права;

9. особа, відповідальна за реалізацію антикорупційної програми в юридичній особі, яка відповідає вимогам ст. 62 Закону.

! Під формулюванням «заступник керівника» слід розуміти осіб, які обіймають штатні посади заступників керівників, а у разі відсутності таких посад – осіб, які виконують (можуть виконувати) посадові обов'язки керівника на час його відпустки, хвороби, відсутності, звільнення та/або здійснюють повноваження з керування (управління) юридичною особою публічного права або забезпечення її діяльності.

Про те, чи потрібно подавати декларації особі, яка перестала бути посадовою особою юридичної особи публічного права у зв’язку зі змінами, внесеними до чинного законодавства, див. приклад № 2 до відповіді на запитання 9 цих Роз’яснень. 

Арбітражний керуючий, призначений господарським судом для здійснення ліквідаційної процедури, є ліквідатором (ст. 1 Кодексу України з процедур банкрутства). У разі якщо арбітражний керуючий здійснює ліквідацію юридичної особи публічного права, він є особою, на яку поширюється дія Закону відповідно до пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону.

! Члени вченої ради закладу вищої освіти є посадовими особами юридичних осіб публічного права (тобто суб’єктами, на яких поширюється дія Закону відповідно до пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону), оскільки вчена рада є органом управління закладу вищої освіти (абз. 9 ч. 1 ст. 1 Закону, ч. 1 ст. 36 Закону України «Про вищу освіту»).

Про те, чи потрібно подавати декларації посадовим особам закладів, установ та організацій, що здійснюють основну діяльність у сфері освіти, див. відповідь на запитання 34 цих Роз’яснень.

Приклад 1

В установі, яка є державним органом відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 1 Закону, працівники є суб’єктами, на яких поширюється дія Закону, згідно з  пп. «и» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону. Тобто ними є всі, хто здійснює функції представників влади та/або обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій.

Детальніше див. відповідь на запитання 25 цих Роз’яснень.

Поява визначення в Законі терміна «посадова особа юридичної особи публічного права» не зменшила кількості декларантів у такій установі, оскільки її працівники не є декларантами згідно з пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону. 

Приклад 2

На державному підприємстві, сферою діяльності якого є лісове господарство, працюють особи, які обіймають посади державної лісової охорони.

На цих осіб визначення в Законі переліку посадових осіб юридичних осіб публічного права жодним чином не впливає, оскільки вони є суб’єктами, на яких поширюється дія Закону, відповідно до пп. «е» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону, а не пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону. 

Посадові особи державної лісової охорони були і залишаються декларантами (перелік посад державної лісової охорони визначений у додатку до Положення про державну лісову охорону, лісову охорону інших постійних лісокористувачів та власників лісів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.09.2009 № 976).

Ні.

У зв’язку із прийняттям Закону № 3384-IX звужено перелік посадових осіб юридичних осіб публічного права, які є суб’єктами декларування (суб’єктами, на яких поширюється дія Закону). 

Детальніше про поняття «посадова особа юридичної особи публічного права» див. у відповіді на запитання 26-1 цих Роз’яснень.

З дня поновлення на посаді відповідно до наказу, виданого роботодавцем.

Особливості виконання рішення про поновлення на роботі визначені ст. 65 Закону України «Про виконавче провадження». Так, згідно з ч. 2 вищенаведеного положення рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі.

Законодавством передбачено обов’язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов’язок полягає у тому, що роботодавець зобов’язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника вважається виконаним, коли власником або уповноваженим ним органом видано наказ (розпорядження) про допуск до роботи. При цьому працівник повинен бути обізнаним з наявністю наказу про його поновлення на роботі (вказана позиція викладена у п. 45 постанови Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 813/2837/18, реєстраційний номер рішення 100285390).

Отже, особа набуде знову статусу суб’єкта декларування (а також суб’єкта, на якого поширюється дія Закону) з дня поновлення на посаді відповідно до виданого роботодавцем наказу про поновлення особи на роботі.

Інформація про те, які декларації необхідно подати особі, яка поновлена на посаді за рішенням суду, викладена у відповіді на запитання 11 цих Роз’яснень.

Так, якщо особа виконує обов’язки за вакантною посадою.

Ні, якщо особа виконує обов’язки за посадою, яка не є вакантною. 

Якщо особа виконує обов’язки за вакантною посадою, на неї поширюються всі вимоги Закону саме за цією посадою, крім вимог, передбачених ч. 3 ст. 46, ч. 4 ст. 52, ст. 56 Закону.

Вакантною є посада, зазначена у штатному розписі відповідного органу, організації, установи або підприємства, на яку не укладено договір / не призначено особу безстроково без укладення договору.

Тривалість виконання обов’язків у цьому випадку не має значення.

Якщо особа виконує обов’язки за посадою, яка не є вакантною (тобто у зв’язку з відсутністю колеги, який / яка займає цю посаду і за яким / якою зберігається робоче місце та посада – відрядження, перебування на лікарняному тощо), вимоги щодо декларування на неї поширюються за фактично займаною нею посадою. 

Приклад 1

Особа займає посаду юрисконсульта на державному підприємстві (тобто не є посадовою особою юридичної особи публічного права). Її призначають виконуючою обов’язки директора цього підприємства, на вакантну посаду. У цьому випадку юрисконсульт стає суб’єктом декларування з моменту призначення виконуючим обов’язки, і зобов’язаний подавати всі види декларацій, крім декларації кандидата на посаду (див. відповідь на запитання 30 цих Роз’яснень). Вимоги ч. 3 ст. 46, ч. 4 ст. 52, ст. 56 Закону на неї не поширюються (тобто така особа не зобов’язана подавати ПСЗ, а також не повинна проходити спеціальну перевірку).

Приклад 2

Особа займає посаду юрисконсульта у закладі культури (тобто не є посадовою особою юридичної особи публічного права). Її призначають виконуючою обов’язки директора цього закладу, на вакантну посаду. У цьому випадку юрисконсульт не зобов’язаний подавати декларації, оскільки керівник закладу культури не має такого обов’язку згідно з ч. 5 ст. 45 Закону.

Приклад 3 

Особа займає посаду заступника керівника закладу охорони здоров’я, в якому тільки керівник зобов’язаний подавати декларації (відповідно до ч. 5 ст. 45 Закону). У зв’язку з відпусткою керівника цього закладу заступник тимчасово (на час відпустки) виконує обов’язки керівника. У такому випадку обов’язок подавати декларації будь-якого виду у заступника не виникає.

Приклад 4

Особа займає посаду в закладі вищої освіти. Її призначають виконуючою обов’язки керівника цього закладу. У цьому випадку особа стає суб’єктом декларування з моменту призначення виконуючим обов’язки керівника і зобов’язана подавати всі види декларацій, крім декларації кандидата на посаду (див. відповідь на запитання 30 цих Роз’яснень). Вимоги ч. 3 ст. 46, ч. 4 ст. 52, ст. 56 Закону на неї не поширюються (тобто така особа не зобов’язана подавати ПСЗ, а також не повинна проходити спеціальну перевірку).

Ні.

Помічники суддів не є суб’єктами декларування (детальніше див. відповідь на запитання 9 цих Роз’яснень). 

Секретарі судових засідань є державними службовцями (ст. 155 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Помічник судді за дорученням судді (головуючого у судовій колегії) може за відсутності секретаря судового засідання здійснювати його повноваження (п. 20 розділу III Положення про помічника судді, ч. 3 ст. 66 ЦПК України, ч. 3 ст. 63 ГПК України, ч. 3 ст. 62 КАС України). 

Здійснення помічником судді повноважень секретаря судового засідання не тягне за собою набуття такою особою статусу державного службовця, а отже, така особа не стає суб’єктом, на якого поширюється дія Закону відповідно до пп. «в» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону, внаслідок цієї обставини.

Ні.

Декларація кандидата на посаду подається особами, які претендують на зайняття посади, до призначення або обрання на відповідну посаду (ч. 3 ст. 45 Закону).

Покладення на особу обов’язків не є призначенням (обранням) особи на посаду, а отже, декларацію кандидата на посаду подавати не потрібно.

Разом з тим в особи, яка є / була виконувачем обов’язків, залежно від обставин може виникати обов’язок подання щорічної декларації (з обома позначками) та декларації при звільненні (додатково див. відповідь на запитання 1 цих Роз’яснень).

Так, особи, які входять до складу наглядової ради господарського товариства, у статутному капіталі якого більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі, є суб’єктами декларування (абз. 16 ч. 1 ст. 1, пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону). 

Ні, якщо ці особи є іноземцями-нерезидентами, які входять як незалежні члени до складу наглядової ради державного банку(ч. 6 ст. 45 Закону). 

Додатково див. відповідь на запитання 40 цих Роз’яснень.

Дія розділу VII «Фінансовий контроль» Закону не поширюється на посадових осіб закладів, установ та організацій, які здійснюють основну діяльність у таких сферах (ч. 5 ст. 45 Закону) (тобто відповідні особи звільняються від обов’язку подання декларації будь-якого виду за умови неперебування на інших посадах / статусах, визначених у п. 1, пп. «а», «в» – «ґ» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону):

1. соціального обслуговування населення;

2. соціальної та професійної реабілітації осіб з інвалідністю і дітей з інвалідністю;

3. соціального захисту ветеранів війни та учасників антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі й стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях;

4. охорони здоров’я (крім керівників закладів охорони здоров’я центрального, обласного, районного, міського (міст обласного значення, міст Києва та Севастополя) рівня, голів та членів лікарсько-консультативних комісій (ЛКК), медико-соціальних експертних комісій (МСЕК) та військово-лікарських комісій (ВЛК));

5. освіти (крім керівників вищих навчальних закладів та їх заступників);

6. науки (крім президентів Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, перших віце-президентів, віце-президентів та головних учених секретарів Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, інших членів Президії Національної академії наук України та президій національних галузевих академій наук, обраних загальними зборами Національної академії наук України та національних галузевих академій наук відповідно, керівників науково-дослідних інститутів та інших наукових установ);

7. культури;

8. мистецтв;

9. відновлення та збереження національної пам’яті;

10. фізичної культури;

11. спорту;

12. національно-патріотичного виховання.

Крім того, вимоги фінансового контролю не поширюються (ч. 5 ст. 45 Закону) також на:

1. військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період;

2. військовослужбовців військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період;

3. військовослужбовців військової служби за призовом осіб офіцерського складу;

4. військових посадових осіб з числа військовослужбовців військової служби за контрактом осіб рядового складу;

5. військових посадових осіб з числа військовослужбовців військової служби за контрактом осіб сержантського і старшинського складу;

6. військовослужбовців молодшого офіцерського складу військової служби за контрактом осіб офіцерського складу.

! Зазначені винятки не поширюються на військовослужбовців, зазначених у п.п. 1–5 ч. 7  ст. 45 Закону, а отже, вони зобов’язані подавати декларації в загальному порядку (додатково див. відповідь на запитання 197-2 цих Роз’яснень).

Про декларування військовослужбовців, за якими зберігаються місце роботи і посада на час військової служби, див. відповідь на запитання 196-1 цих Роз’яснень.

Дія розділу VII «Фінансовий контроль» Закону не поширюється на посадових осіб закладів, установ та організацій, які здійснюють основну діяльність, зокрема, у сфері соціального обслуговування населення (ч. 5 ст. 45 Закону).

Соціальні послуги визначені як дії, спрямовані на профілактику складних життєвих обставин, подолання таких обставин або мінімізацію їх негативних наслідків для осіб / сімей, які в них перебувають (п. 17 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про соціальні послуги» (далі – Закон № 2671-VIII).

Соціальні послуги поділяються на послуги, спрямовані на (ч. 1 ст. 16 Закону №     2671-VIII):

1) соціальну профілактику – запобігання виникненню складних життєвих обставин та/або потраплянню особи / сім’ї в такі обставини;

2) соціальну підтримку – сприяння подоланню особою / сім’єю складних життєвих обставин;

3) соціальне обслуговування – мінімізацію для особи / сім’ї негативних наслідків складних життєвих обставин, підтримку їх життєдіяльності, соціального статусу та включення у громаду.

Суб’єктами системи надання соціальних послуг є, зокрема, надавачі соціальних послуг (ст.ст. 1, 8, 13 Закону № 2671-VIII).

Надавачі соціальних послуг – юридичні та фізичні особи, фізичні особи – підприємці, включені до розділу «Надавачі соціальних послуг» Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону № 2671-VIII).

Порядок формування, ведення та доступу до Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.2021 № 99.

Водночас відповідно до пп. 2–4 Критеріїв діяльності надавачів соціальних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03.03.2020 № 185 (далі – Критерії), до Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг вносяться ті надавачі, діяльність яких відповідає цим критеріям.

Для надавачів соціальних послуг встановлюються загальні та спеціальні критерії діяльності, при цьому загальних критеріїв зобов’язані дотримуватися у своїй діяльності всі надавачі соціальних послуг.

Загальними критеріями діяльності надавачів соціальних послуг є, зокрема, наявність установчих та інших документів, якими визначено перелік соціальних послуг, що відповідає класифікатору соціальних послуг, затвердженому Міністерством соціальної політики України, категорії осіб, яким надаються такі послуги, що підтверджується засвідченою в установленому порядку копією установчих та інших документів, випискою з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань.

Класифікатор соціальних послуг затверджений наказом Міністерства соціальної політики України від 23.06.2020 № 429 (далі – Класифікатор).

Зважаючи на викладене, норми Закону щодо фінансового контролю не поширюються, зокрема, на посадових осіб тих юридичних осіб публічного права, яким притаманні такі ознаки в сукупності (одночасно):

• мають статус закладу, установи чи організації;

• є надавачами соціальних послуг, спрямованих саме на соціальне обслуговування;

• відповідають передбаченим чинним законодавством загальним критеріям діяльності надавачів соціальних послуг (у тому числі щодо наявності установчих та інших документів, якими визначено перелік соціальних послуг, що відповідає Класифікатору, та категорії осіб, яким надаються такі послуги);

• діяльність у сфері соціального обслуговування для них є основною.

Дія розділу VII «Фінансовий контроль» Закону не поширюється на посадових осіб закладів, установ та організацій, які здійснюють основну діяльність, зокрема, у сфері соціальної та професійної реабілітації осіб з інвалідністю і дітей з інвалідністю (ч. 5 ст. 45 Закону).

Соціальна реабілітація – система заходів, спрямованих на створення і забезпечення умов для повернення особи до активної участі у житті, відновлення її соціального статусу та здатності до самостійної суспільної і родинно-побутової діяльності шляхом соціально-середовищної орієнтації та соціально-побутової адаптації, задоволення потреби у забезпеченні допоміжними засобами реабілітації (ст. 1 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні»).

Професійна реабілітація – система заходів, спрямованих на підготовку особи до професійної діяльності, відновлення чи здобуття професійної працездатності шляхом адаптації, реадаптації, навчання, перенавчання чи перекваліфікації з можливим подальшим працевлаштуванням та необхідним соціальним супроводженням з урахуванням особистих схильностей та побажань особи (ст. 1 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні»).

Систему реабілітації осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю складають, зокрема, реабілітаційні заклади незалежно від відомчого підпорядкування, типу і форми власності (ст. 12 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні»).

Типами реабілітаційних закладів, серед інших, є заклади соціальної реабілітації, заклади професійної реабілітації. Реабілітаційні заклади можуть бути змішаного типу (ст. 13 Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні»).

Зважаючи на викладене, норми Закону щодо фінансового контролю не поширюються, зокрема, на посадових осіб тих юридичних осіб публічного права, яким притаманні такі ознаки в сукупності (одночасно):

●    мають статус закладу, установи чи організації;

●    є закладами соціальної реабілітації, закладами професійної реабілітації в розумінні Закону України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні», або змішаного типу, який включає соціальну та професійну реабілітацію;

●   діяльність у сфері соціальної та професійної реабілітації осіб з інвалідністю і дітей з інвалідністю для них є основною.

Дія розділу VII «Фінансовий контроль» Закону не поширюється на посадових осіб закладів, установ та організацій, які здійснюють основну діяльність, зокрема, у сфері освіти (крім керівників вищих навчальних закладів та їх заступників) (ч. 5 ст. 45 Закону).

Освітня діяльність – діяльність суб’єкта освітньої діяльності, спрямована на організацію, забезпечення та реалізацію освітнього процесу у формальній та/або неформальній освіті (п. 17 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про освіту»).

Суб’єкт освітньої діяльності – це фізична або юридична особа (заклад освіти, підприємство, установа, організація, громадське об’єднання), що провадить освітню діяльність (п. 27 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про освіту»).

Заклад освіти – це юридична особа публічного чи приватного права, основним видом діяльності якої є освітня діяльність (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про освіту»).

Освітня діяльність вважається основним видом діяльності, якщо надходження на цей вид діяльності та/або від цього виду діяльності перевищують половину загальних надходжень цієї юридичної особи (абз. 3 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про освіту»).

Закладу освіти притаманні такі ознаки (ст. 22 Закону України «Про освіту»):

- як суб’єкт господарювання може діяти у статусі бюджетної установи, неприбуткового або прибуткового закладу освіти;

- залежно від засновника може діяти як державний, комунальний, приватний чи корпоративний заклад освіти;

- може здійснювати освітню діяльність одночасно на різних рівнях освіти та за різними видами освіти;

- діє на підставі власних установчих документів, що затверджуються його засновниками відповідно до законодавства.

Статус суб’єкта освітньої діяльності безумовно мають заклади, підприємства, установи та організації, відомості про які внесено до Єдиної державної електронної бази з питань освіти, зокрема, до Реєстру суб’єктів освітньої діяльності, який входить до складу вищевказаної електронної бази.

Своєю чергою, освітній процес – система науково-методичних і педагогічних заходів, спрямованих на розвиток особистості шляхом формування та застосування її компетентностей (п. 16 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про освіту»).

Зважаючи на викладене, норми Закону щодо фінансового контролю не поширюються на посадових осіб тих юридичних осіб публічного права (крім керівників вищих навчальних закладів та їх заступників), яким притаманні такі ознаки в сукупності (одночасно):

• мають статус закладу, установи чи організації;

• провадять освітню діяльність, тобто організовують, забезпечують та реалізовують систему заходів, спрямованих на розвиток особистості шляхом формування та застосування її компетентностей;

• така діяльність для них є основною.

! Керівники, заступники керівників закладів вищої освіти, перелік типів яких визначений ст. 28 Закону України «Про вищу освіту» (зокрема, університетів, академій, інститутів, коледжів), є суб’єктами декларування і зобов’язані подавати декларації в загальному порядку.

Дія розділу VII «Фінансовий контроль» Закону не поширюється на посадових осіб закладів, установ та організацій, які здійснюють основну діяльність, зокрема, у сфері культури (ч. 5 ст. 45 Закону).

Заклад культури – юридична особа, основною діяльністю якої є діяльність у сфері культури, або структурний підрозділ юридичної особи, функції якого полягають у провадженні діяльності у сфері культури (п. 5 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про культуру»).

Діяльність у сфері культури (культурна діяльність) – творча, господарська, наукова, бібліотечна, інформаційна, музейна, освітня, культурно-дозвіллєва та розважальна діяльність, спрямована на створення, тиражування, розповсюдження, демонстрування, популяризацію, збереження і використання культурних благ та культурних цінностей для задоволення культурних потреб громадян (п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про культуру»).

Культурні блага – це товари та послуги, що виробляються в процесі провадження діяльності у сфері культури для задоволення культурних потреб громадян (книги, художні альбоми, аудіовізуальні твори та їх демонстрування, аудіопродукція (музичні звукозаписи), твори та документи на новітніх носіях інформації, вироби художніх промислів, театральні та циркові вистави, концерти, культурно-освітні послуги тощо) (п. 8 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про культуру»).

Культурні цінності – це об’єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України (перелік видів культурних цінностей наведений у ст. 1 Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей»).

Зважаючи на викладене, норми Закону щодо фінансового контролю не поширюються на посадових осіб тих юридичних осіб публічного права, яким притаманні такі ознаки в сукупності (одночасно):

• мають статус закладу, установи чи організації;

• здійснюють діяльність у сфері культури (в розумінні п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про культуру»);

• така діяльність для них є основною.

Дія розділу VII «Фінансовий контроль» Закону не поширюється на посадових осіб закладів, установ та організацій, які здійснюють основну діяльність, зокрема, у сфері фізичної культури, спорту (ч. 5 ст. 45 Закону).

У ч. 1 ст. 1 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» визначено такі терміни:

• фізична культура – діяльність суб’єктів сфери фізичної культури і спорту, спрямована на забезпечення рухової активності людей з метою їх гармонійного, передусім фізичного, розвитку та ведення здорового способу життя;

• спорт – діяльність суб’єктів сфери фізичної культури і спорту, спрямована на виявлення та уніфіковане порівняння досягнень людей у фізичній, інтелектуальній та інших підготовленостях шляхом проведення спортивних змагань та відповідної підготовки до них;

• спортивна діяльність – заходи, що здійснюються суб’єктами сфери фізичної культури і спорту для розвитку спорту;

• суб’єкти сфери фізичної культури і спорту – фізичні або юридичні особи, які здійснюють свою діяльність з метою розвитку фізичної культури і спорту. Суб’єктами сфери фізичної культури і спорту є: фізичні особи, які займаються фізичною культурою і спортом, у тому числі спортсмени; фахівці сфери фізичної культури і спорту; заклади фізичної культури і спорту; відповідні органи влади;

• заклад фізичної культури і спорту – юридична особа, що забезпечує розвиток фізичної культури і спорту шляхом, зокрема, надання фізкультурно-спортивних послуг. Закладами фізичної культури і спорту, зокрема, є: спортивні клуби, дитячо-юнацькі спортивні школи, заклади спеціалізованої освіти спортивного профілю із специфічними умовами навчання, школи вищої спортивної майстерності, центри олімпійської підготовки, центри студентського спорту закладів вищої освіти, фізкультурно-оздоровчі заклади, центри фізичного здоров’я населення, центри фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю.

Зважаючи на викладене, норми Закону щодо фінансового контролю не поширюються на посадових осіб тих юридичних осіб публічного права, яким притаманні такі ознаки в сукупності (одночасно):

1) мають статус закладу, установи чи організації;

2) здійснюють свою діяльність з метою розвитку фізичної культури і спорту (є суб’єктом фізичної культури і спорту в розумінні Закону України «Про фізичну культуру і спорт»);

3) така діяльність для них є основною

Дія розділу VII «Фінансовий контроль» Закону не поширюється на посадових осіб закладів, установ та організацій, які здійснюють основну діяльність, зокрема, у сфері науки (крім президентів Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, перших віце-президентів, віце-президентів та головних учених секретарів Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, інших членів Президії Національної академії наук України та президій національних галузевих академій наук, обраних загальними зборами Національної академії наук України та національних галузевих академій наук відповідно, керівників науково-дослідних інститутів та інших наукових установ) (ч. 5 ст. 45 Закону).

Суб’єктами наукової і науково-технічної діяльності є, зокрема, наукові установи (ч. 1 ст. 4 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність»).

До наукових (науково-дослідних, науково-технологічних, науково-технічних, науково-практичних) установ належать юридичні особи незалежно від організаційно-правової форми та форми власності, утворені в установленому законодавством порядку, для яких наукова та (або) науково-технічна діяльність є основною (ст. 1 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність»).

Наукова діяльність – це інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання нових знань та (або) пошук шляхів їх застосування, основними видами якої є фундаментальні та прикладні наукові дослідження (п. 12 ст. 1 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність»).

Фундаментальні наукові дослідження – теоретичні та експериментальні наукові дослідження, спрямовані на одержання нових знань про закономірності організації та розвитку природи, суспільства, людини, їх взаємозв’язків; результатом фундаментальних наукових досліджень є гіпотези, теорії, нові методи пізнання, відкриття законів природи, невідомих раніше явищ і властивостей матерії, виявлення закономірностей розвитку суспільства тощо, які не орієнтовані на безпосереднє практичне використання у сфері економіки (п. 33 ст. 1 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність»).

Прикладні наукові дослідження – теоретичні та експериментальні наукові дослідження, спрямовані на одержання і використання нових знань для практичних цілей; результатом прикладних наукових досліджень є нові знання, призначені для створення нових або вдосконалення існуючих матеріалів, продуктів, пристроїв, методів, систем, технологій, конкретні пропозиції щодо виконання актуальних науково-технічних та суспільних завдань (п. 30 ст. 1 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність»).

Науково-технічна діяльність – наукова діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань для розв’язання технологічних, інженерних, економічних, соціальних та гуманітарних проблем, основними видами якої є прикладні наукові дослідження та науково-технічні (експериментальні) розробки (п. 26 ст. 1 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність»).

Зважаючи на викладене, норми Закону щодо фінансового контролю не поширюються на посадових осіб тих юридичних осіб публічного права, яким притаманні такі ознаки в сукупності (одночасно):

• мають статус закладу, установи чи організації;

• є суб’єктом наукової, науково-технічної діяльності (в розумінні Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність»);

• наукова діяльність для них є основною.

Дія розділу VII «Фінансовий контроль» Закону не поширюється на посадових осіб закладів, установ та організацій, які здійснюють основну діяльність, зокрема, у сфері охорони здоров’я (крім керівників закладів охорони здоров’я центрального, обласного, районного, міського (міст обласного значення, міст Києва та Севастополя) рівня, голів та членів лікарсько-консультативних комісій (ЛКК), медико-соціальних експертних комісій (МСЕК) та військово-лікарських комісій (ВЛК)) (ч. 5 ст. 45 Закону).

Охорона здоров’я – система заходів, спрямованих на збереження та відновлення фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості її життя. Такі заходи здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, заклади охорони здоров’я; фізичні особи – підприємці, які зареєстровані у встановленому законом порядку та одержали ліцензію на право провадження господарської діяльності з медичної практики; медичні та фармацевтичні працівники, фахівці з реабілітації, громадські об’єднання і громадяни (ч. 1 ст. 3 Основ законодавства України про охорону здоров’я, далі – Основи).

Заклад охорони здоров’я – юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, що забезпечує медичне обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників і фахівців з реабілітації (абз. 7 ч. 1 ст. 3 Основ).

Перелік закладів охорони здоров’я затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України від 28.10.2002 № 385 (далі – Перелік від 28.10.2002 № 385).

Медичне обслуговування – діяльність закладів охорони здоров’я, реабілітаційних закладів, відділень, підрозділів та фізичних осіб – підприємців, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію у встановленому законом порядку, у сфері охорони здоров’я, що не обов’язково обмежується медичною допомогою та/або реабілітаційною допомогою, але безпосередньо пов’язана з їх наданням (абз. 12  ч. 1 ст. 3 Основ).

Своєю чергою, медична допомога – діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику та лікування у зв’язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв’язку з вагітністю та пологами (абз. 9 ч. 1 ст. 3 Основ).

Зважаючи на викладене, норми Закону щодо фінансового контролю не поширюються на посадових осіб тих юридичних осіб публічного права (крім керівників закладів охорони здоров’я центрального, обласного, районного, міського (міст обласного значення, міст Києва та Севастополя) рівня, голів та членів лікарсько-консультативних комісій (ЛКК), медико-соціальних експертних комісій (МСЕК) та військово-лікарських комісій (ВЛК)), яким притаманні такі ознаки в сукупності (одночасно):

• мають статус закладу охорони здоров’я, установи чи організації, що здійснює діяльність у сфері охорони здоров’я;

• здійснюють діяльність щодо забезпечення медичного обслуговування населення та/або надання реабілітаційної допомоги на основі відповідної ліцензії;

• така діяльність для них є основною;

• є закладом охорони здоров’я відповідно до Переліку від 28.10.2002 № 385.

Тільки керівники закладів охорони здоров’я центрального, обласного, районного, міського (міст обласного значення, міст Києва та Севастополя) рівня, голови та члени ЛКК, МСЕК та ВЛК. 

Інші посадові особи таких підприємств – ні. 

Дія Закону поширюється, зокрема, на:

- посадових осіб юридичних осіб публічного права, які не зазначені у п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону (пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону);

- голів та членів ЛКК, МСЕК, а також голів, їх заступників, членів та секретарів позаштатних постійно діючих ВЛК і ЛЛК, які при цьому не є особами, зазначеними у п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону (пп. «ґ» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону).

Додатково див. відповіді на запитання 26-1 та 45-1 цих Роз’яснень.

Дія розділу VII «Фінансовий контроль» Закону (у якому йдеться про подання декларацій) не поширюється на посадових осіб закладів, установ та організацій, які здійснюють основну діяльність, зокрема, у сфері охорони здоров’я (крім керівників закладів охорони здоров’я центрального, обласного, районного, міського (міст обласного значення, міст Києва та Севастополя) рівня, голів та членів ЛКК, МСЕК та ВЛК) (ч. 5 ст. 45 Закону).

Попри те, що ч. 5 ст. 45 Закону прямо не виключає з переліку осіб, які подають декларації, посадових осіб підприємств, закладами охорони здоров’я можуть бути юридичні особи будь-якої організаційно-правової форми (абз. 7 ч. 1 ст. 3 Основ).

За організаційно-правовою формою заклади охорони здоров’я комунальної власності можуть утворюватися та функціонувати як комунальні некомерційні підприємства або комунальні установи, а їхніми керівниками є особи, призначені на посаду уповноваженим виконавчим органом управління власника закладу охорони здоров’я на конкурсній основі шляхом укладення з ними контракту (ст. 16 Основ).

Враховуючи викладене, на посадових осіб комунальних некомерційних підприємств, які утворені внаслідок реформування закладів охорони здоров’я (крім керівників закладів охорони здоров’я центрального, обласного, районного, міського (міст обласного значення, міст Києва та Севастополя) рівня, голів та членів ЛКК, МСЕК та ВЛК), не поширюється дія Закону в частині обов’язку декларування.

Ні, за чітко визначених умов. 

Дія розділу VII «Фінансовий контроль» Закону не поширюється на іноземців-нерезидентів, які входять як незалежні члени до складу наглядової ради державного банку, державного підприємства, державної організації, що має на меті одержання прибутку, господарського товариства, у статутному капіталі якого більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі (ч. 6 ст. 45 Закону).

Додатково див. відповідь на запитання 31 цих Роз’яснень.

Ні, нотаріуси (державні, приватні) не є суб’єктами декларування.

Особи, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги, зокрема нотаріуси, не є суб’єктами декларування (абз. 16 ч. 1 ст. 1, пп. «б» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону).

Водночас нотаріуси є суб’єктами, на яких поширюється дія Закону в іншій частині, зокрема вимоги та обмеження, передбачені ст.ст. 22, 23, 28 Закону (обмеження щодо використання службових повноважень чи свого становища, обмеження щодо одержання подарунків, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів).

Члени Центральної виборчої комісії є суб’єктами декларування (абз. 16 ч. 1 ст. 1, пп. «ж» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону).

Члени окружних виборчих комісій і територіальних виборчих комісій не є суб’єктами декларування (ч. 7 ст. 38 Виборчого кодексу України). Голова, заступник голови, секретар ОВК, ТВК не можуть вважатися посадовими особами юридичних осіб публічного права в розумінні Закону.

Так, суб’єктами, на яких поширюється дія Закону, є, зокрема, посадові особи юридичних осіб публічного права, які не зазначені у п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону (пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону).

Однак дільничні виборчі комісії не є юридичними особами (ч. 7 ст. 33 Виборчого кодексу України), а тому члени таких комісій не є суб’єктами декларування відповідно до Закону.

Окружні виборчі комісії та територіальні виборчі комісії є юридичними особами публічного права. При цьому територіальні виборчі комісії є постійно діючими органами (ч. 8 ст. 33 Виборчого кодексу України). Водночас формування складу територіальних виборчих комісій здійснюється щоразу під час організації місцевих виборів (ст.ст. 203, 208 Виборчого кодексу України). Тому члени таких комісій здійснюють відповідну діяльність на тимчасовій основі.

Отже, робота членів виборчих комісій має тимчасовий характер без призначення на посаду як за основним місцем роботи.

Так, у разі зайняття ними посад (набуття ними статусу), визначених ст. 3 Закону.

Уповноважена особа з питань закупівель, уповноважена особа з питань запобігання та виявлення корупції окремо не зазначені у ст. 3 Закону. Водночас ці особи можуть бути суб’єктами декларування у разі зайняття ними посад (набуття ними статусу), визначених ст. 3 Закону.

Приклад 1

Уповноваженою особою з питань запобігання та виявлення корупції в установі, що належить до сфери управління державного органу, визначено особу, яка працює спеціалістом у юридичному відділі. 

Така особа є суб’єктом декларування лише у разі, якщо вона займає посаду або перебуває у статусі, визначеними у ст. 3 Закону.

Приклад 2

Уповноважена особа є керівником сектору або підрозділу з питань закупівель в державному органі (визначення поняття «державний орган» міститься у ст. 1 Закону), а отже, наділена організаційно-розпорядчими функціями (бо має підлеглих, організовує роботу такого підрозділу – абз. 3 п. 2.2 глави 2 Примірного положення про уповноважену особу, затвердженого наказом Міністерства економіки України від 08.06.2021 № 40). Така особа є суб’єктом декларування.

Приклад 3

Уповноваженою особою з питань закупівель є працівник патронатної служби, у якого немає підлеглих. Така особа не є суб’єктом декларування.

Так, якщо патронатна служба утворена у державному органі і за умови виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій такими особами.

Керівник патронатної служби в державному органі є суб’єктом декларування відповідно до пп. «и» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону. Тому першочергово виникає питання щодо належності органу, в якому працює відповідна особа, до державних органів у розумінні Закону.

Визначення поняття «державний орган» міститься у ст. 1 Закону.

Заступник керівника патронатної служби в державному органі може належати до посадових та службових осіб відповідно до пп. «и» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону за умови виконання ним організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій.

Зміст адміністративно-господарських та організаційно-розпорядчих функцій (обов’язків) наведений у відповіді на запитання 25 цих Роз’яснень.

Суб’єктами декларування є представники  громадських об’єднань, наукових установ, навчальних закладів, експертів відповідної кваліфікації, інші особи, які входять до складу конкурсних та дисциплінарних комісій, утворених відповідно до Закону України «Про державну службу», Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», інших законів (крім іноземців-нерезидентів, які входять до складу таких комісій), Громадської ради доброчесності, утвореної відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів», і при цьому не є особами, зазначеними у п. 1, пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону (пп. «в» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону).

«представники  громадських об’єднань, наукових установ, навчальних закладів, експертів відповідної кваліфікації, інші особи»

Формулювання «інші особи» означає, що суб’єктами декларування згідно з цією нормою можуть бути не лише представники  громадських об’єднань, наукових установ, навчальних закладів, експертів відповідної кваліфікації, а будь-хто, хто входить до складу конкурсних, дисциплінарних комісій.

«і при цьому не є особами, зазначеними у пункті 1, підпункті «а» пункту 2 частини першої цієї статті»

Законом передбачена так звана ієрархія категорій суб’єктів декларування. Так, якщо посада та/або вид діяльності особи підпадає під дію кількох пунктів ч. 1 ст. 3 Закону, така особа вважається декларантом за пунктом, який у ст. 3 закріплений вище. Зокрема, це стосується і випливає з положень пп. «а» та «в» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону.

«конкурсних та дисциплінарних комісій»

Члени конкурсних та дисциплінарних комісій є особами, які для цілей Закону прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону). 

Це пов’язано з тим, що такі комісії, будучи створеними суб’єктами публічного права  (що випливає з формулювання «утворених відповідно до <…> інших законів»), а не приватного, забезпечують публічний контроль за процесом вступу на певну посаду / діяльністю на посаді, або за професійною діяльністю осіб певних професій (див. Case of  le Compte, van Leuven and de Meyerе v. Belgium, ЄСПЛ, 23.06.1981, № 6878/75, 7238/75, p.p. 63, 64¹).

У своїй діяльності зазначені комісії користуються широким колом повноважень, притаманним здебільшого публічній владі – фактично сприяють наданню / припиненню допуску до посад, професій. Це реалізується через участь у конкурсній процедурі, яка надає право зайняти певну посаду / почати займатись професією, та у дисциплінарній процедурі, наслідком якої може бути звільнення / припинення чи призупинення права займатись професією.

Отже, під «конкурсними та дисциплінарними комісіями» слід розуміти певні утворення незалежно від їх формальної назви (комісія, орган, палата, рада тощо), які здійснюють конкурсні та/або дисциплінарні процедури (провадження).

Конкурсна процедура – процес відбору кандидатів на заміщення вакантної посади, заснований на засадах змагальності. 

Дисциплінарне провадження – це процедура розгляду відповідним органом, що здійснює дисциплінарне провадження, дисциплінарної скарги, у якій містяться відомості про вчинення особою дисциплінарного проступку.

При цьому кінцеве рішення щодо призначення особи на посаду / накладення на неї дисциплінарного стягнення може належати як до повноважень такого утворення (комісії, органу, палати, ради тощо), так і до повноважень вищестоящого органу, посадової особи.

Суб’єктами, на яких поширюється дія Закону відповідно до пп. «в» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону, зокрема (але не виключно), є члени Дисциплінарної комісії арбітражних керуючих, Дисциплінарної комісії приватних виконавців, члени Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури, дисциплінарних палат кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури.

Члени інших комісій, до повноважень яких не належить сприяння наданню / припиненню допуску до посад, професій, не є суб’єктами декларування відповідно до пп. «в» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону. Так, наприклад, не є суб’єктами декларування члени: 

конкурсної комісії для проведення конкурсу з розподілу дозволів Європейської Конференції Міністрів Транспорту (оскільки ця комісія утворюється для організації приймання документів від автомобільних перевізників для участі у конкурсі з розподілу дозволів ЄКМТ та їх переоформлення, п. 2 розділу ІІ Порядку проведення конкурсу та видачі дозвільних документів Європейської Конференції Міністрів Транспорту, затвердженого наказом Міністерства транспорту України від 20.08.2004 № 757); 

кваліфікаційних комісій (бо кваліфікаційна процедура – процес визнання уповноваженим суб’єктом та засвідчення відповідним документом стандартизованої сукупності здобутих особою компетентностей / результатів навчання, ст. 4-1 КЗпП України); 

атестаційних комісій (бо атестація – процедура оцінки професійного рівня працівників кваліфікаційним вимогам і посадовим обов’язкам, проведення оцінки їх професійного рівня, ст. 1 Закону України «Про професійний розвиток працівників»).

«утворених відповідно до <…> інших законів»

Закони як нормативно-правові акти призначені для регулювання найбільш важливих сфер суспільних відносин і не можуть визначати абсолютно всі суспільні відносини, для врегулювання яких і приймаються відповідні підзаконні нормативно-правові акти. 

Вказане узгоджується зі змістом п.п. 12 та 15 ст. 92 Конституції України, відповідно до якої виключно законами України визначається лише організація і діяльність органів виконавчої влади та засади місцевого самоврядування.

Так, наприклад, однією із правових засад організації державної служби є конкурсний добір (ст.ст. 14, 16, 17 Закону України «Про державну службу», ч. 2 ст. 10 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», ст. 12 Закону України «Про дипломатичну службу»). Водночас правові засади утворення та функціонування конкурсної комісії визначені Кабінетом Міністрів України (Порядок проведення конкурсу на зайняття посад державної служби, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2016 № 246, Положення про Комісію з питань вищого корпусу державної служби, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2016 № 243, Порядок здійснення дисциплінарного провадження, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 04.12.2019 № 1039). 

ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію про те, що термін «закон» розуміється у широкому сенсі. Концепція цього терміна (law) включає як право, виражене в законодавчих актах (statutory law), так і прецедентне право («суддівське право»).  Суд завжди розумів термін «закон» у його «матеріальному» сенсі, а не у «формальному». Він включав як законодавчі акти нижчого рангу, ніж закони, так і неписане право, тобто усталені у суспільстві правила та засади моральності суспільства, а також «регулятивні заходи, вжиті професійними регулюючими органами» (див. Case of De Wilde, Ooms and Versyp («Vagrancy») v. Belgium (Merits), 18.06.1971, p. 93², Case of Kruslin v. France, 24.04.1990, p. 29³, Case of Sanoma Uitgevers B.V. v. The Netherlands, 14.09.2010, р. 83⁴, Case of Huvig v. France, 24.04.1990, p.p. 27, 28⁵, Case of the Sunday Times v. the United Kingdom, 26.04.1979, p. 47⁶).

Отже, для віднесення членів конкурсної, дисциплінарної комісії до пп. «в» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону достатнім є факт наявності у законі України норми про те, що добір на певну посаду здійснюється на конкурсній основі, призначення на посаду здійснюється за результатами конкурсу, дисциплінарне провадження щодо певної категорії осіб здійснюється відповідним дисциплінарним органом (комісією, палатою, радою тощо) або подібної. При цьому правові засади й порядок утворення та діяльності відповідного органу можуть визначатись як законом, так і підзаконним нормативно-правовим чи іншим актом (наприклад, актом самоврядної організації).

! Оскільки законодавець не визначив іншого, строк повноважень конкурсної, дисциплінарної комісії загалом (тобто створено її ad hoc чи вона є постійно діючою) та/або її члена зокрема не впливає на вирішення питання про віднесення осіб до пп. «в» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону.

Приклад

Наказом Міністерства юстиції України до складу Дисциплінарної комісії приватних виконавців включено посадову особу Міністерства, яка займає посаду державної служби. Такий член комісії є суб’єктом декларування як державний службовець (тобто відповідно до пп. «в» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону), а не як член дисциплінарної комісії (які є суб’єктами декларування відповідно до пп. «в» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону).

Члени конкурсних, дисциплінарних комісій, які одночасно є суб’єктами згідно з пп. «а» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону та на них поширюється дія ч. 5 ст. 45 Закону.

Такими особами є:

посадові особи закладів, установ та організацій, які здійснюють основну діяльність у сфері соціального обслуговування населення, соціальної та професійної реабілітації осіб з інвалідністю і дітей з інвалідністю, соціального захисту ветеранів війни та учасників антитерористичної операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях;

посадові особи закладів, установ та організацій, які здійснюють основну діяльність у сфері охорони здоров’я (крім керівників закладів охорони здоров’я центрального, обласного, районного, міського (міст обласного значення, міст Києва та Севастополя) рівня, голів та членів лікарсько-консультативних комісій, медико-соціальних експертних комісій та військово-лікарських комісій);

посадові особи закладів, установ та організацій, які здійснюють основну діяльність у сфері освіти (крім керівників вищих навчальних закладів та їх заступників);

посадові особи закладів, установ та організацій, які здійснюють основну діяльність у сфері науки (крім президентів Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, перших віце-президентів, віце-президентів та головних учених секретарів Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, інших членів Президії Національної академії наук України та президій національних галузевих академій наук, обраних загальними зборами Національної академії наук України та національних галузевих академій наук відповідно, керівників науково-дослідних інститутів та інших наукових установ);

посадових осіб закладів, установ та організацій, які здійснюють основну діяльність у сфері культури, мистецтв, відновлення та збереження національної пам’яті, фізичної культури, спорту, національно-патріотичного виховання.

 Додатково див. відповіді на запитання 32–39, 44-1 цих Роз’яснень.

Суб’єктами, на яких поширюється дія Закону, є:

• особовий склад штатних військово-лікарських комісій (ВЛК, пп. «г» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону);

• голови та члени лікарсько-консультативних (ЛКК) і медико-соціальних експертних комісій (МСЕК), а також голови, їхні заступники, члени та секретарі позаштатних постійно діючих військово-лікарських (ВЛК) і лікарсько-льотних комісій (ЛЛК), які при цьому не є особами, зазначеними у п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону (пп. «ґ» п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону).

Декларантами є всі особи, які входять (призначені / відряджені) до складу відповідних комісій згідно з організаційно-розпорядчими документами, незалежно від фактичного виконання функцій голови / члена / секретаря комісії, а також від строку перебування в складі відповідної комісії (у т.ч. які залучені до роботи на правах членів). 

Які декларації необхідно подати таким особам див. відповідь на запитання 11-1 цих Роз’яснень.

Присяжні є суб’єктами, на яких поширюється дія Закону (суб’єктами декларування) під час виконання ними обов’язків у суді (пп.«ґ» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону).

Для цілей декларування необхідно встановити, які юридичні факти вважаються початком і закінченням виконання обов’язків у суді присяжним.

Початком виконання обов’язків у суді у цивільному провадженні є дата судового засідання, на якому почався розгляд справи по суті за участі присяжного; в кримінальному провадженні – дата складання присяжним присяги.

Припиненням виконання присяжним обов’язку в суді є закінчення конкретного провадження (розгляду справи по суті).