Розділ 2. Особливості утворення (визначення) уповноваженого підрозділу (уповноваженої особи) в окремих випадках

Згідно з абзацом сьомим частини першої статті 13¹ Закону уповноважені підрозділи (уповноважені особи) утворюються (визначаються) в обласних, Київській та Севастопольській міських, районних, районних у місті Києві державних адміністраціях.

Відповідно до речення другого частини четвертої статті 4 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» (далі – Закон № 389) у разі прийняття рішення про утворення районних, обласних військових адміністрацій їх статусу набувають відповідно районні, обласні державні адміністрації, а голови районних, обласних державних адміністрацій набувають статусу начальників відповідних військових адміністрацій.

На виконання Закону № 389 для здійснення керівництва у сфері забезпечення оборони, громадської безпеки і порядку Указом Президента України від 24.02.2022 № 68/2022 «Про утворення військових адміністрацій» на території України утворено обласні, районні військові адміністрації на базі існуючих районних та обласних державних адміністрацій, а також Київську міську військову адміністрацію на базі Київської міської державної адміністрації.

Отже, у районних, обласних військових адміністраціях, Київській міській військовій адміністрації в обов’язковому порядку утворюються (визначаються) уповноважені підрозділи (уповноважені особи), незалежно від того, яким обсягом повноважень наділені такі військові адміністрації.

Примітка:

Утворення військових адміністрацій населених пунктів мало свої особливості, а тому їх можна розділити на дві групи:

‒ військові адміністрації, які були утворені у межах територій територіальних громад, де діяли військово-цивільні адміністрації;

‒ військові адміністрації, які були утворені у межах територій територіальних громад, у яких у 2020 році було обрано сільського, селищного, міського голову та депутатів сільських, селищних, міських рад.

Військові адміністрації можна також класифікувати за іншою ознакою, а саме:

‒ військові адміністрації населених пунктів, у яких начальникам військових адміністрацій населеного пункту в порядку, передбаченому частиною другою статті 10 Закону № 389, передано здійснення повноважень органів місцевого самоврядування або не передано здійснення таких повноважень;

‒ обласні та районні військові адміністрації, які в порядку, передбаченому частиною третьою статті 10 Закону № 389, здійснюють повноваження відповідних обласних і районних рад або не здійснюють таких повноважень.

Відповідно до частини третьої статті 10 Закону № 389 утворені обласні, районні військові адміністрації здійснюють повноваження відповідних обласних та районних рад у разі тимчасової окупації або оточення адміністративного центру області (Донецька і Луганська області) або у разі прийняття Верховною Радою України за поданням Президента України відповідного рішення (така Постанова Верховної Ради України станом на 08.04.2025 прийнята щодо Запорізької обласної військової адміністрації, Постанова Верховної Ради України
від 21.03.2024 № 3625-IX «Про здійснення Запорізькою обласною військовою адміністрацією, начальником Запорізької обласної військової адміністрації повноважень, передбачених частиною третьою статті 10 та частиною третьою статті 15 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»).

До дня введення воєнного стану в Україні 24 лютого 2022 року на території Донецької та Луганської областей указами Президента України було утворено декілька військово-цивільних адміністрацій населених пунктів, а також Указом Президента України від 05.03.2015 № 123/2015 «Про утворення військово-цивільних адміністрацій» Донецьку та Луганську обласні військово-цивільні адміністрації.

Відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 1 Закону України «Про військово-цивільні адміністрації» військово-цивільні адміністрації населених пунктів – це тимчасові державні органи, що здійснюють на територіях відповідних територіальних громад, затверджених Кабінетом Міністрів України, повноваження сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад, виконавчих органів сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад, сільських, селищних, міських голів та інші повноваження, визначені цим Законом.

Згідно з абзацом п’ятим частини першої статті 3 Закону України «Про військово-цивільні адміністрації» у разі утворення військово-цивільної адміністрації населених пунктів повноваження відповідних сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад, сільських, селищних, міських голів припиняються з дня призначення керівника такої військово-цивільної адміністрації. Повноваження виконавчих органів зазначених рад, апаратів цих рад та їх виконавчих комітетів, посадових та службових осіб місцевого самоврядування, які працюють у таких органах та апаратах, припиняються з дня, наступного за днем прийняття рішення зазначеним керівником військово-цивільної адміністрації населених пунктів про можливість цієї військово-цивільної адміністрації здійснювати повноваження, віднесені законом до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

Це положення узгоджується з аналогічного спрямування положеннями статті 78 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» щодо дострокового припинення повноважень місцевих рад у випадку утворення військово-цивільних адміністрацій.

Відповідно до частини дев’ятої статті 4 Закону № 389 у зв’язку з утворенням військових адміністрацій населених пунктів повноваження військово-цивільних адміністрацій цих населених пунктів припиняються з дня початку здійснення відповідною військовою адміністрацією своїх повноважень.

З огляду на те, що військові адміністрації, які були утворені в межах територій територіальних громад, де діяли військово-цивільні адміністрації, набули повноважень міських рад, виконавчих органів міських, рад, міських голів, а повноваження відповідних органів та посадових, службових осіб місцевого самоврядування, які працювали у таких органах та апаратах, відповідно припинились, то в таких міських військових адміністраціях виникає обов’язок утворити (визначити) уповноважений підрозділ (уповноважену особу) на виконання абзацу восьмого частини першої статті 13¹ Закону.

При цьому відповідно до частини сьомої статті 4 Закону № 389 структуру і штатний розпис районних військових адміністрацій та військових адміністрацій населених пунктів, розташованих в областях, у яких утворені обласні військові адміністрації, затверджують начальники відповідних обласних військових адміністрацій.

Враховуючи зазначене вище, рекомендовано обласним військовим адміністраціям при затвердженні структури і штатного розпису міських військових адміністрацій включати до їх структури посаду уповноваженої особи або утворювати уповноважений підрозділ.

Якщо ж у структурі міської військової адміністрації, яка була створена на базі військово-цивільної адміністрації, не передбачено створення уповноваженого підрозділу та відсутня окрема посада уповноваженої особи у штатному розписі, в такому випадку начальник міської військової адміністрації визначає уповноважену особу шляхом покладання на одного з працівників відповідного органу функцій уповноваженої особи.

Визначення працівника відповідного органу уповноваженою особою не повинно призводити до реального чи потенційного конфлікту інтересів у зв’язку з виконанням таким працівником повноважень уповноваженої особи.

На таку уповноважену особу будуть поширюватись вимоги статті 13¹ Закону та Типового положення.

Перелік суб’єктів, у яких в обов’язковому порядку утворюється уповноважений підрозділ (уповноважена особа), визначений частиною першою статті 13¹ Закону. Закон прямо не передбачає утворення (визначення) такого підрозділу (особи) у міських військових адміністраціях.

При цьому уповноважений підрозділ (уповноважена особа) в обов’язковому порядку призначається (визначається) в апаратах міських рад (абзац восьмий частини першої статті 13¹ Закону).

З огляду на те, що апарат міської ради та її виконавчого комітету підпорядковуються начальнику міської військової адміністрації (пункт 2 частини другої статті 10 Закону № 389), то начальник міської військової адміністрації забезпечує гарантії незалежності уповноваженого підрозділу (уповноваженої особи), утвореного (визначеної) в міській раді від впливу чи втручання у його (її) роботу.

Утворення військових адміністрацій не передбачає припинення (ліквідації) органів місцевого самоврядування та припинення повноважень посадових осіб місцевого самоврядування. Однак, якщо в силу об’єктивних обставин в апараті міської ради неможливо визначити уповноважену особу (наприклад, фактична чисельність апарату ради становить менше ніж 5 осіб, покладання обов’язків уповноваженої особи на працівника призводить до конфлікту інтересів тощо), в такому випадку начальнику міської військової адміністрації рекомендовано вжити заходів щодо утворення (визначення) уповноваженого підрозділу (уповноваженої особи) в очолюваній ним міській військовій адміністрації та письмово повідомити про це Національне агентство.

На уповноваженого, призначеного у міській військовій адміністрації за таких обставин, будуть поширюватись вимоги статті 13¹ Закону та Типового положення.

Відповідно до абзацу сьомого частини першої статті 13¹ Закону з метою організації та здійснення заходів із запобігання та виявлення корупції, передбачених Законом, уповноважені підрозділи (уповноважені особи) утворюються (визначаються) в обласних, Київській та Севастопольській міських, районних, районних у місті Києві державних адміністраціях.

Постановою Кабінету Міністрів України від 09.06.2023 № 579 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 18.04.2012 № 606» передбачено доповнення структурних підрозділів обласної, Київської та Севастопольської міської, районної, районної в мм. Києві та Севастополі державних адміністрацій структурним підрозділом з питань запобігання та виявлення корупції та внесено відповідні зміни в додатки 1 та 2 до постанови № 606.

Уповноважений підрозділ, утворений в обласних, Київській та Севастопольській міських, районних, районних у мм. Києві та Севастополі державних адміністраціях поширює свою діяльність на усю структуру державної адміністрації (включно з апаратом та всіма структурними підрозділами державної адміністрації, у тому числі утвореними у статусі юридичної особи публічного права).

Додатково слід зазначити, що структурні підрозділи, незважаючи на наявність статусу юридичної особи публічного права, не є самостійними органами державної влади – вони є частиною (структурними елементами) відповідної місцевої державної адміністрації. Набуття статусу юридичної особи публічного права є організаційно-технічним інструментом (що дає змогу мати власні рахунки, укладати договори тощо) і не перетворює підрозділ на самостійний орган публічної влади у публічно-правовому сенсі.

Таким чином, обов’язку утворення (визначення) уповноважених підрозділів (уповноважених осіб) в структурних підрозділах обласних, Київській та Севастопольській міських, районних, районних у місті Києві державних адміністраціях зі статусом юридичних осіб немає.

Відповідно до частини першої статті 61 Закону юридичні особи забезпечують розробку та вжиття заходів, які є необхідними та обґрунтованими для запобігання і протидії корупції у діяльності юридичної особи.

Згідно з положеннями частини другої статті 61 Закону керівник, засновники (учасники) юридичної особи забезпечують регулярну оцінку корупційних ризиків у її діяльності і здійснюють відповідні антикорупційні заходи.

Враховуючи те, що військові адміністрації населених пунктів наділені широким спектром повноважень, з метою забезпечення заходів, які є необхідними та обґрунтованими для запобігання і протидії корупції у діяльності військової адміністрації населеного пункту, може бути визначено особу, яка буде відповідальною за таку діяльність (далі – відповідальна особа). Основні завдання, функції та права такої особи рекомендується визначати на основі Типового положення.

Відповідно до положень статті 140 Конституції України та статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» обласні ради представляють спільні інтереси територіальних громад та наділені повноваженнями щодо управління об’єктами їхньої спільної власності.

Особливістю функціонування обласних та районних рад є відсутність у їхній структурі власних виконавчих комітетів, у зв’язку з чим, згідно зі
статтею 44 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та
статтею 15 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», зазначені ради делегують повноваження з управління об’єктами спільної власності відповідним місцевим державним адміністраціям.

У разі делегування повноважень з управління комунальними підприємствами, установами та організаціями такі юридичні особи переходять до сфери управління місцевої державної адміністрації як органу виконавчої влади. Проте, згідно з принципами правового режиму власності, передача функцій управління не змінює суб’єкта права власності та організаційно-правової форми таких юридичних осіб: вони залишаються об’єктами комунальної власності та не набувають статусу державних підприємств. Суб’єктом права власності на таке майно залишається відповідна територіальна громада, а зміна органу управління є лише делегуванням функцій із керівництва поточною діяльністю без відчуження майна з комунальної власності.

Отже, на зазначені вище підприємства, установи, організації не поширюються вимоги абзацу дев’ятого частини першої статті 13¹ Закону.

Місто Київ є столицею України, що визначає його спеціальний статус, особливості здійснення місцевого самоврядування та виконавчої влади відповідно до положень статті 140 Конституції України, Законів України «Про столицю України – місто-герой Київ», «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації».

Київська міська рада є представницьким органом територіальної громади міста Києва. Виконавчим органом Київської міської ради є Київська міська державна адміністрація, яка паралельно виконує функції державної виконавчої влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві, що визначено частиною першою статті 10¹ Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ».

Згідно із Рішенням Конституційного Суду України від 25.12.2003
№ 21-рп/2003 у справі про особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті Києві (справа № 1-45/2003) Київська міська державна адміністрація є єдиним в організаційному відношенні органом, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади. З питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, цей орган підзвітний і підконтрольний Київській міській раді, а з питань здійснення повноважень у сфері виконавчої влади – Кабінету Міністрів України.

У районах міста Києва діють районні в місті Києві державні адміністрації, які підпорядковуються Київській міській державній адміністрації (частина друга статті 11 Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ»).

Створення та визначення порядку управління підприємствами, установами та організаціями комунальної власності є виключною компетенцією міської ради відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

При передачі Київською міською радою підприємств, установ та організацій, що перебувають у власності територіальної громади, в управління Київській міській державній адміністрації як своєму виконавчому органу, власником таких юридичних осіб залишається територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради, а Київська міська державна адміністрація здійснює управління ними виключно у статусі виконавчого органу ради в межах самоврядних повноважень.

Зазначена передача в управління не змінює правового статусу та організаційно-правової форми таких юридичних осіб та не позбавляє їх статусу комунальних.

Абзацом дев’ятим частини першої статті 13¹ Закону встановлено обов’язок утворювати (визначати) уповноважені підрозділи (осіб) на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управління державного органу.

Оскільки Київська міська державна адміністрація у відносинах управління комунальним майном реалізує повноваження виконавчого органу місцевого самоврядування, підпорядковані їй комунальні підприємства, установи та організації не можуть вважатися такими, що належать до сфери управління державного органу, а отже, на них не поширюються вимоги абзацу дев’ятого частини першої статті 13¹ Закону.

При цьому на такі юридичні особи поширюються положення статті 61 Закону щодо загальних засад запобігання корупції, згідно з якими керівник зобов’язаний забезпечити вжиття обґрунтованих заходів для протидії корупції. З цією метою за рішенням керівника може бути визначено особу, відповідальну за реалізацію антикорупційних заходів, крім випадків, передбачених частиною другою статті 62 Закону, коли призначення уповноваженого є обов’язковим на підставі відповідності критеріям чисельності працівників та обсягу валового доходу.

Відповідно до абзацу восьмого частини першої статті 13¹ Закону з метою організації та здійснення заходів із запобігання та виявлення корупції, передбачених Законом, утворюються (визначаються) уповноважені підрозділи (уповноважені особи) в апаратах Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських рад, Севастопольської міської ради, секретаріаті Київської міської ради.

Таким чином, законодавством не передбачено обов’язку утворення (визначення) уповноважених підрозділів (уповноважених осіб) у виконавчих органах рад зі статусом юридичних осіб.

З моменту утворення до військових адміністрацій переходять повноваження, визначені статтею 15 Закону № 389. Ці повноваження не передбачають прямих функцій з управління апаратом чи виконавчими органами сільської, селищної, міської ради.

Утворення військових адміністрацій не передбачає припинення (ліквідації) органів місцевого самоврядування та припинення повноважень посадових осіб місцевого самоврядування.

Отже, уповноважений підрозділ (уповноважена особа), утворений (визначена) в апараті відповідної ради, не звільняється від виконання покладених на нього (неї) завдань, передбачених статтею 13¹ Закону та Типовим положенням.

Отже, у разі утворення місцевої військової адміністрації відповідного рівня організація діяльності уповноваженого підрозділу (уповноваженої особи), утвореного (визначеної) в апараті ради, залишається без змін.

Частина друга статті 10 Закону № 389 передбачає, що у разі утворення військової адміністрації населеного пункту Верховна Рада України за поданням Президента України може прийняти рішення про те, що у період дії воєнного стану та 30 днів після його припинення чи скасування:

1) начальник військової адміністрації:

крім повноважень, віднесених до його компетенції цим Законом, здійснює повноваження сільської, селищної, міської ради, її виконавчого комітету, сільського, селищного, міського голови;

може затвердити тимчасову структуру виконавчих органів сільської, селищної, міської ради (для працівників, посади яких не включені до тимчасових штатних розписів, оголошується простій або здійснюється їх переведення на рівнозначну чи нижчу посаду);

2) апарат сільської, селищної, міської ради та її виконавчого комітету, інші виконавчі органи (з урахуванням абзацу третього пункту 1 цієї частини), комунальні підприємства, установи та організації відповідної територіальної громади підпорядковуються начальнику відповідної військової адміністрації.

Таким чином, у разі прийняття відповідного рішення Верховною Радою України до начальника військової адміністрації населеного пункту тимчасово, на визначений Законом строк, переходять усі повноваження сільської, селищної, міської ради (як представницького органу та суб’єкта владних повноважень), її виконавчого комітету (як колегіального органу та суб’єкта владних повноважень), а також відповідного голови, і структурні підрозділи органу місцевого самоврядування на території відповідної громади підпорядковуються начальнику військової адміністрації населеного пункту.

Подібна за змістом норма міститься і в частині третій статті 10 Закону
№ 389, згідно з якою у разі утворення обласної та/або районної військової адміністрації на період дії воєнного стану та протягом 30 днів після його припинення чи скасування, у разі тимчасової окупації або оточення адміністративного центру області або у разі прийняття Верховною Радою України за поданням Президента України відповідного рішення:

1) повноваження такої обласної та/або районної ради здійснюють відповідні обласні та районні військові адміністрації;

2) виконавчий апарат такої районної та обласної ради підпорядковується начальнику відповідної військової адміністрації;

3) відповідні районні та обласні ради не здійснюють своїх повноважень.

Утворення військових адміністрацій не передбачає припинення (ліквідації) органів місцевого самоврядування та припинення повноважень посадових осіб місцевого самоврядування.

Отже, навіть у разі передачі відповідній військовій адміністрації (її начальнику) низки повноважень місцевого самоврядування у порядку, передбаченому частиною другою або третьою статті 10 Закону № 389, уповноважений підрозділ (уповноважена особа), утворений (визначена) в апараті відповідної ради, продовжує працювати та не звільняється від виконання покладених на нього (неї) завдань, передбачених Законом та Типовим положенням. Обсяг завдань та функцій у такого підрозділу (особи) залишається практично незмінним. Змінюється підпорядкування такого підрозділу (особи) – начальнику відповідної військової адміністрації.

Порядок та особливості утворення сільських і селищних військових адміністрацій залежать від часового періоду та безпекового режиму в країні:

– до введення воєнного стану (до 24.02.2022) утворення таких органів (у формі військово-цивільних адміністрацій) регламентувалося Законом України «Про військово-цивільні адміністрації»;

– з початку повномасштабного вторгнення (з 24.02.2022) їх функціонування регулюється Законом № 389.

Головний принцип і критерій їхньої появи залишається незмінним – такі адміністрації утворюються безпосередньо на базі сільських та селищних рад.

Перелік суб’єктів, у яких в обов’язковому порядку утворюється уповноважений підрозділ (уповноважена особа), визначений частиною першою статті 13¹ Закону. Сільські та селищні ради до таких суб’єктів не належать.

Отже, у сільських, селищних радах, а також у сільських, селищних військових адміністраціях не виникає обов’язку утворювати (визначати) уповноважений підрозділ (уповноважену) особу.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про місцеве самоврядування» відносини органів місцевого самоврядування з юридичними особами, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування.

Перелік суб’єктів, у яких в обов’язковому порядку утворюється (визначається) уповноважений підрозділ (уповноважена особа), передбачений частиною першою статті 13¹ Закону.

Підприємства, установи, організацій, що перебувають у комунальній власності територіальних громад, до зазначеного вище переліку не належать.

Водночас на такі юридичні особи поширюються встановлені положеннями статті 61 Закону загальні засади запобігання корупції у діяльності юридичної особи.

З метою забезпечення заходів, які є необхідними та обґрунтованими для запобігання і протидії корупції у діяльності таких юридичних осіб, за рішенням керівника може бути визначено особу, яка буде відповідальною за таку діяльність на підприємстві, в установі, організації комунальної форми власності.

Відповідно до частини першої статті 96¹ Цивільного кодексу України корпоративні права – це сукупність правомочностей, що належать особі як учаснику (засновнику, акціонеру, пайовику) юридичної особи відповідно до закону та установчих документів товариства.

В Основних концептуальних підходах до підвищення ефективності управління корпоративними правами держави, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2004 № 155, наведено визначення корпоративних прав держави, зокрема це право держави, частка якої визначається в статутному капіталі господарського товариства, що включає право на управління цим товариством, отримання певної частки його прибутку (дивідендів), активів у разі ліквідації відповідно до законодавства, а також інші права, передбачені законом та установчими документами.

Згідно з пунктом 7 частини другої розділу І Політики державної власності, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.2024 № 1369, корпоративні права держави – корпоративні права (акції, частки) держави у статутному капіталі господарського товариства незалежно від їх розміру (кількості).

Держава набуває корпоративні права через уповноважені органи: Фонд державного майна, Кабінет Міністрів України, міністерства тощо.

Законом України «Про управління об’єктами державної власності» визначено правові основи управління об’єктами державної власності.

У Законі України «Про управління об’єктами державної власності» йдеться про об’єкт управління, а у статті 13¹ Закону – про сферу управління. Ці категорії не є синонімами, хоча вони взаємопов’язані. Так, об’єкт управління – це те, на що спрямована управлінська діяльність, своєю чергою сфера управління – це галузь або напрям, у межах якого здійснюється управління.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» під управлінням об’єктами державної власності розуміється здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб’єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об’єктів, пов’язаних з володінням, користуванням і розпорядженням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

У частині першій статті 3 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» визначаються об’єкти управління державної власності, серед яких: майно, яке передане казенним підприємствам, державним некомерційним підприємствам в оперативне управління; майно, яке передане державним комерційним підприємствам (далі – державні підприємства), установам та організаціям; майно, яке передане державним господарським об’єднанням; корпоративні права, що належать державі у статутних капіталах господарських організацій (далі – корпоративні права держави); державне майно, що забезпечує діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; державне майно, передане в оренду, лізинг; державне майно, передане та/або створене (збудоване) на підставі договору публічно-приватного партнерства, концесійного договору; державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їх статутних капіталів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій; державне майно, передане в безстрокове безоплатне користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук; безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду; державне майно, передане на праві узуфрукта державного майна або на іншому речовому праві на державне майно, передбаченому законом.

Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про управління об’єктами державної власності» суб’єктами господарювання державного сектору економіки є юридичні особи, єдиним учасником (засновником) яких є держава, а також юридичні особи, у статутному капіталі яких 50 відсотків акцій (часток) належать державі або частка держави становить величину, що забезпечує їй право вирішального впливу на діяльність таких юридичних осіб. Суб’єкти господарювання державного сектору економіки надають центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері управління об’єктами державної власності, інформацію для формування бази даних електронної звітності суб’єктів господарювання державного сектору економіки в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Так само стаття 11⁴ Закону України «Про управління об’єктами державної власності» визначає компетенцію та організацію діяльності наглядової ради державного унітарного підприємства, господарського товариства, у статутному капіталі якого більше 50 відсотків акцій (часток) належать державі, зокрема виключну компетенцію.

Корпоративні права держави та активи суб’єктів господарювання, у статутному капіталі яких визначено частку держави, підлягають оцінці, що передбачена Методикою оцінки державних корпоративних прав, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 02.08.1999 № 1406.

Відповідно до Керівних принципів ОЕСР з корпоративного управління на підприємствах державної форми власності, імплементованих в Україні Законом від 22.02.2024 № 3587-ІХ, рівень контролю (аналогічно, перебування у сфері управління) може бути зумовлений різними юридичними чи фактичними механізмами, що впливають на прийняття рішень. Останнє включає прийняття таких документів, як правові положення, корпоративні статути, а також приватно-правові чи публічно-правові угоди, які забезпечують постійний державний контроль над підприємством, включно з правом вето з питань, що надають державі можливість впливати на прийняття рішень. Це може реалізовуватись через право держави призначати більшість членів наглядової ради чи еквівалентного органу управління, повноваження призначати генерального директора, або іншим чином контролювати ухвалення суттєвих рішень підприємством. Контроль також може здійснюватися за допомогою переважного та довгострокового використання права власності або права використання всіх чи суттєвих частин активів підприємства, а у виняткових випадках – за допомогою прав або договорів, які надають вирішальний вплив на комерційні чи інші рішення підприємства.

Питання, чи здійснює держава такий вирішальний вплив, можливо, доведеться вирішувати у кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин конкретної справи. Наприклад, питання про те, чи є спеціальні права, акції чи правові положення формою контролю, залежатиме від обсягу відповідних повноважень, якими наділена держава. Крім того, міноритарна власність держави може вважатися такою, що підпадає під поняття сфери управління, якщо додаткові фактори вказують на те, що підприємство контролюється державою, наприклад якщо корпоративна чи акціонерна структури підприємства передають ефективний контрольний вплив державі (наприклад, через акціонерні угоди) або у випадках, коли прямі та непрямі частки участі об’єднуються для здійснення контролю.

Монопольні права, надані державою підприємству, можуть в окремих випадках призвести до встановлення фактичного контролю з боку держави. І навпаки, вплив держави на корпоративні рішення, що здійснюється у вигляді добросовісного (bona fide) регулювання, зазвичай не розглядається як контроль.

Підприємства, які не підпадають під вищевказані критерії і в яких уряд передає права голосу, що належать їм опосередковано через управляючих активами або інституційних інвесторів, таких як пенсійні фонди, також не вважаються підприємствами, що перебувають у сфері управління держави. Підприємства, які перебувають у власності або під контролем держави протягом обмеженого та чітко визначеного терміну внаслідок банкрутства, ліквідації, зовнішнього або довірчого управління майном, зазвичай не вважаються підприємствами, що перебувають у сфері управління держави.

Разом з тим за умови наявності в державного органу прав блокуючого пакету акцій держава має суттєвий захисний вплив на корпоративні рішення: блокування змін до статуту, затвердження угод із заінтересованістю тощо. Однак такий «суттєвий», але не вирішальний вплив у господарській практиці не ототожнюється з поняттям «управління» в публічно-правовому сенсі, адже не призводить, зокрема, до інституційної та/або організаційної залежності. Під інституційною залежністю розуміється ступінь інтегрування юридичної особи публічного права з публічно-правовим утворенням, що ухвалило рішення про її створення та обсяг покладених на юридичну особу публічного права завдань. Організаційна залежність має вираження в необхідності враховувати ступінь залежності керівника юридичної особи публічного права від впливу публічно-правового утворення, з яким юридична особа публічного права організаційно інтегрована, а також порядок і розмір фінансування юридичної особи публічного права коштом місцевого або державного бюджету, порядок формування статутного капіталу, наявність або відсутність можливостей у юридичної особи публічного права вільно, на власний розсуд, розпорядитися переданим йому майном.

Правова невизначеність щодо господарських товариств з «незначною» державною часткою вирішується шляхом застосування тесту «реального управлінського впливу» (practical and actual managerial control), що ґрунтується на аналізі: (а) чи має уповноважений орган право висувати кандидатів на керівні посади в товаристві; (б) чи затверджує уповноважений орган фінансовий план або стратегію діяльності; (в) чи здійснює уповноважений орган моніторинг та звітування за результатами діяльності. За відсутності цих ознак господарське товариство не може бути кваліфіковане як таке, що належить до «сфери управління» відповідного державного органу.

Таким чином, господарські товариства, у статутному капіталі яких наявні корпоративні права держави, і розмір частки держави забезпечує їй контрольний (більше 50%) або інший вирішальний (блокуючий – понад 25%) вплив на прийняття рішень з питань управління таким товариством, як правило, можуть вважатися такими, що належать до сфери управління відповідного державного органу в розумінні абзацу дев’ятого частини першої статті 13¹ Закону.

Сам собою факт наявності корпоративних прав держави у статутному капіталі господарського товариства є необхідною, але не достатньою підставою для такого висновку. Щоб кваліфікувати відповідне товариство як таке, що знаходиться у «сфері управління» державного органу, необхідно встановити наявність реального управлінського впливу держави через конкретні механізми: право призначення (погодження) керівника, затвердження стратегічних документів, фінансовий та майновий контроль. За їх відсутності обов’язок утворювати уповноважений підрозділ (уповноважену особу) у такому товаристві на підставі абзацу дев’ятого частини першої статті 13¹ Закону не виникає.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оборону України» органи військового управління – Міністерство оборони України, інші центральні органи виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, Генеральний штаб Збройних Сил України, інші штаби, командування, управління, постійні чи тимчасово утворені органи у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, призначені для виконання функцій з управління, в межах їх компетенції, військами (силами), з’єднаннями, військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями, які належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади, а також територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов’язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Відповідно до абзацу п’ятого частини першої статті 13¹ Закону з метою організації та здійснення заходів із запобігання та виявлення корупції, передбачених Законом, уповноважені підрозділи (уповноважені особи) утворюються (визначаються) в апаратах та територіальних органах міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, інших державних органів, юрисдикція яких поширюється на всю територію України (крім Національного антикорупційного бюро України, Національного агентства).

Так, в апараті Міністерства оборони України утворюється (визначається) уповноважений підрозділ (уповноважена особа).

Згідно з абзацом 5 пункту 1 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.11.2014 № 671 (далі – Положення), Міноборони є центральним органом виконавчої влади та військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України (далі – Збройні Сили) та Державна спеціальна служба транспорту (далі – ДССТ).

Відповідно до підпункту 1 пункту 5 Положення Міноборони з метою організації своєї діяльності забезпечує в межах повноважень, передбачених законом, розроблення та здійснення заходів для запобігання і протидії корупції та недопущення вчинення правопорушень, контроль за їх реалізацією в апараті Міноборони, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління, та Збройних Силах.

Разом з тим статтею 3 Закону України «Про Збройні Сили України» визначено загальну структуру Збройних Сил.

Так, абзац дев’ятий частини першої статті 13¹ Закону передбачає, що з метою організації та здійснення заходів із запобігання та виявлення корупції, передбачених Законом, уповноважені підрозділи (уповноважені особи) утворюються (визначаються) на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управління державного органу (крім юридичних осіб, у яких відповідно до Закону затверджуються антикорупційні програми).

Враховуючи вимоги Закону, уповноважені підрозділи (уповноважені особи) утворюються (визначаються) при Генеральному штабі Збройних Сил, в Адміністрації ДССТ, органах військового управління, з’єднаннях, військових частинах, військових навчальних закладах, військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти, установах та організаціях Збройних Сил, установах, організаціях та державних підприємствах, які належать до сфери управління Міноборони, військових частинах, установах, організаціях ДССТ.

Уповноважені підрозділи (уповноважені особи) у системі Міноборони утворюються (визначаються) у порядку, передбаченому статтею 13¹ Закону та Типовим положенням.

Водночас враховуючи положення Типового положення, зокрема підпункт 4 пункту 2 розділу ІІ, та систему Міноборони уповноважений підрозділ Міноборони здійснює управління підпорядкованими йому територіальними підрозділами з питань запобігання та виявлення корупції, координує та спрямовує діяльність уповноважених підрозділів (уповноважених осіб) у Збройних Силах та ДССТ.

Таким чином, діяльність уповноважених підрозділів (уповноважених осіб) відповідних органів, які належать до сфери управління Міноборони, координується та спрямовується уповноваженим підрозділом (уповноваженою особою) Міноборони.

Відповідно до абзацу дев’ятого частини першої статті 13¹ Закону з метою організації та здійснення заходів із запобігання та виявлення корупції, передбачених Законом, уповноважені підрозділи (уповноважені особи) утворюються (визначаються) на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери управління державного органу (крім юридичних осіб, у яких відповідно до Закону затверджуються антикорупційні програми).

У частині першій статті 5 Закону України «Про Національну гвардію України» встановлено, що до складу Національної гвардії України входять:

1) головний орган військового управління Національної гвардії України;

2) оперативно-територіальні об’єднання Національної гвардії України;

3) з’єднання, військові частини, вищі військові навчальні заклади, навчальні військові частини (центри), бази, заклади охорони здоров’я та установи, що не входять до складу оперативно-територіальних об’єднань Національної гвардії України.

Згідно з пунктом 1 Положення про головний орган військового управління Національної гвардії України, затвердженого Указом Президента України
від 28.03.2014 № 346/2014 (далі – Положення) головним органом військового управління Національної гвардії України є Головне управління Національної гвардії України.

Відповідно до положень про органи військового управління оперативно-територіальних об’єднань Національної гвардії України, військові частини (підрозділи), навчальні військові частини (центри), вищі військові навчальні заклади, бази, заклади охорони здоров’я та установи Національної гвардії України є юридичними особами, державна реєстрація яких здійснюється в установленому законодавством порядку.

Враховуючи викладене, в органах військового управління оперативно-територіальних об’єднань Національної гвардії України, з’єднаннях, військових частинах (підрозділах), навчальних військових частинах (центрах), вищих військових навчальних закладах, базах, закладах охорони здоров’я та установах Національної гвардії України утворюються (визначаються) уповноважені підрозділи (уповноважені особи) у порядку, передбаченому статтею 13¹ Закону та Типовим положенням.

Разом з тим їх діяльність координується та спрямовується уповноваженим підрозділом (уповноваженою особою) Головного управління Національної гвардії України.