Без категорії

Роз’яснення по синхронізації

У третьому кроці при додаванні об’єктів нерухомості мають бути вказані не тільки користувачі майна, а й повний перелік його власників.

Наприклад, якщо квартира перебуває в оренді, в пункті «Тип права» необхідно обрати «Оренда» та зазначити, хто саме орендує майно, а також вказати усіх власників цього майна, обираючи між позначками «Власність», «Спільна часткова власність» та «Спільна сумісна власність».

Те ж саме стосується інших типів власності: необхідно зазначити усіх власників майна (наприклад, якщо Вам належить одна із часток на квартиру, – необхідно також вказати власників усіх інших часток). Зробити це можна шляхом додавання інформації за допомогою кнопки «Додати» і тільки після того, як усі наявні права користування стосовно усіх пов’язаних осіб (наприклад, оренда та спільна сумісна власність) будуть додані, варто натиснути кнопку «Зберегти об’єкт».

Приклад: Суб’єкт декларування винаймає квартиру в друга. Квартира належить другу та його матері на праві спільної сумісної власності.

У третьому кроці декларації при визначенні типу права варто обрати тип права «Оренда» та пункт «Суб’єкт декларування» в полі «Особа, якої стосується». Після цього слід натиснути кнопку «Додати».

Далі необхідно зазначити власників нерухомого майна. Для цього в полі «Тип права» потрібно обрати «Спільна сумісна власність», а в полі «Особа, якої стосується» – «Третя особа». Далі варто заповнити усі відомі Вам дані про друга та натиснути кнопку «Додати».

Після цього в полі «Тип права» необхідно повторно обрати «Спільна сумісна власність», а в полі «Особа, якої стосується» – «Третя особа» та заповнити всі дані, які відомі Вам про матір друга. Після цього слід натиснути на кнопку «Додати».

Праворуч має знаходитись табличка з усіма користувачами та власниками майна. Якщо дані вказані коректно, – натисніть кнопку «Зберегти об’єкт», і він з’явиться у переліку нерухомого майна суб’єкта декларування.

Інші роз’яснення щодо заповнення кроку «Об’єкти нерухомості» Ви можете переглянути за посиланням wiki.nazk.gov.ua/?cat=266. Також за роз’ясненнями Ви можете звернутись до уповноваженої особи з питань запобігання корупції у Вашій установі.

Ви можете звернутись до Національного агентства через персональний електронний кабінет у разі спливу семиденного терміну для подачі виправленої декларації.

Там, поруч із вкладками «Мої документи» та «Мій профіль», знаходиться вкладка «Мої повідомлення». Слід обрати її та створити нове повідомлення, в якому у вільній формі описати виявлені неточності або помилки та їх причини.

Ця інформація може бути врахована Національним агентством у разі проведення повної перевірки Вашої декларації.

У який строк подаються декларації у 2022 році?

Фізичні особи подають документи, подання яких вимагається відповідно до норм чинного законодавства в документальній та/або електронній формі, протягом трьох місяців після припинення чи скасування воєнного стану або стану війни за весь період обов’язку подати документи (Закон України від 03.03.2022 № 2115-ІХ).

Початок перебігу строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок (ст. 253 ЦК України).

Строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку (ч. 3 ст. 254 ЦК України).

Декларація щорічна (з будь-якою позначкою) за 2021 рік подається у період з 00 годин 00 хвилин дня, наступного за днем припинення чи скасування воєнного стану, до 00 годин 00 хвилин відповідного числа третього місяця від такого дня.

Така декларація охоплює звітний рік (період з 01 січня до 31 грудня 2021 року включно) та містить інформацію станом на 31 грудня звітного року.

Декларація при звільненні, якщо звільнення відбулось під час дії воєнного стану, подається у період з 00 годин 00 хвилин дня, наступного за днем припинення чи скасування воєнного стану, до 00 годин 00 хвилин відповідного числа третього місяця від такого дня.

Така декларація подається за період, який не був охоплений деклараціями, раніше поданими суб’єктом декларування, та містить інформацію станом на останній день такого періоду, яким є останній день здійснення діяльності, яка передбачає обов’язок подання декларації, перебування на посаді, яка зумовлює здійснення такої діяльності.

Під раніше поданими деклараціями розуміються декларації, що були подані до Реєстру, крім декларації кандидата на посаду (абз. 2 п.п. 2 п. 2 розд. ІІ Порядку № 449/21).

Декларація кандидата на посаду, якщо особу призначено на вакантну посаду державної служби або служби в органах місцевого самоврядування у період дії воєнного стану, подається у період з 00 годин 00 хвилин дня, наступного за днем припинення чи скасування воєнного стану, до 00 годин 00 хвилин відповідного числа третього місяця від такого дня.

Така декларація подається для забезпечення проведення спеціальної перевірки відповідно до ст. 56 Закону.

Особливості подання декларацій військовослужбовцями визначені у ч. 5 ст. 45 Закону.

Приклад

Воєнний стан скасовано 08.03.2022. Щорічна декларація (з будь-якою позначкою) за 2021 рік має бути подана до 09.06.2022 включно.

У який строк подаються повідомлення про суттєві зміни у майновому стані (ПСЗ), якщо такий обов’язок виник під час дії воєнного стану?

ПСЗ, обов’язок подання якого виник під час дії воєнного стану, суб’єкт декларування подає у період з 00 годин 00 хвилин дня, наступного за днем припинення чи скасування воєнного стану, до 00 годин 00 хвилин відповідного числа третього місяця від такого дня (додатково див. приклад до п. 1 цих Роз’яснень). 

При цьому за кожним фактом отримання доходу, придбання майна або здійснення видатку суб’єктом декларування на суму, яка перевищує 50 ПМ, після припинення чи скасування воєнного стану, ПСЗ подається у строк, визначений у ст. 52 Закону.

ПСЗ подається шляхом та у порядку, визначеному у Законі та Порядку № 450/21.

У який строк подаються повідомлення про відкриття валютного рахунка в установі банку-нерезидента (ПВВР), якщо такий обов’язок виник під час дії воєнного стану?

ПВВР, обов’язок подання якого виник під час дії воєнного стану, суб’єкт декларування подає у період з 00 годин 00 хвилин дня, наступного за днем припинення чи скасування воєнного стану, до 00 годин 00 хвилин відповідного числа третього місяця від такого дня (додатково див. приклад до п. 1 цих Роз’яснень).    

При цьому ПВВР, обов’язок подання якого виник після припинення чи скасування воєнного стану, суб’єкт декларування подає у строк, визначений у ст. 52 Закону.

ПВВР подається шляхом та у порядку, визначеному у Законі та Порядку № 451/21.

У який строк подаються декларації, ПСЗ та ПВВР у разі, якщо упродовж визначених у Законі України від 03.03.2022 № 2115-ІХ трьох місяців суб’єкт декларування не має фізичної можливості їх подати?

Особи, які не мають фізичної можливості протягом трьох місяців після припинення чи скасування воєнного стану або стану війни подати документи у зв’язку з безпосередніми наслідками їх участі у бойових діях, звільняються від адміністративної та/або кримінальної відповідальності за неподання чи несвоєчасне їх подання та подають їх протягом одного місяця з дня закінчення наслідків, які унеможливлювали їх подання (Закон України від 03.03.2022 № 2115-ІХ).

Тобто декларанти, які у зв’язку з безпосередніми наслідками їх участі у бойових діях не мають фізичної можливості подати декларацію, ПСЗ чи ПВВР протягом строку, зазначеного у пп. 1-3 цих Роз’яснень, подають їх у період з 00 годин 00 хвилин дня, наступного за днем закінчення наслідків, які унеможливлювали їх подання, до 00 годин 00 хвилин відповідного числа наступного місяця.

Скільки ПСЗ необхідно подати, якщо такий обов’язок виник декілька разів під час дії воєнного стану?

За кожним фактом отримання доходу, придбання майна або здійснення видатку суб’єктом декларування на суму, яка перевищує 50 ПМ, подається окреме ПСЗ.

Одне ПСЗ подається у разі, якщо здійснено разовий видаток на суму, який перевищує 50 ПМ, пов’язаний із набуттям права на майно. У такому повідомленні у відповідних розділах зазначаються відомості щодо придбаного майна та здійсненого видатку (абз. 2 п. 6 Порядку № 450/21).

Скільки ПВВР необхідно подати, якщо такий обов’язок виник декілька разів під час дії воєнного стану?

Якщо суб’єкт декларування/член його сім’ї під час дії воєнного стану відкрив декілька валютних рахунків в одній установі банку-нерезидента, суб’єкт декларування подає одне ПВВР із зазначенням номерів відповідних валютних рахунків і місцезнаходження установи банку-нерезидента.

Якщо валютні рахунки відкриті в цей період як суб’єктом декларування, так і членом його сім’ї, або якщо валютні рахунки відкриті в різних установах банку-нерезидента, подаються окремі ПВВР стосовно кожної особи чи кожної установи банку-нерезидента.

Чи необхідно декларувати відомості про майно у разі його знищення внаслідок бойових дій під час збройної агресії російської федерації проти України та подавати ПСЗ у зв’язку із його знищенням?

Однією з підстав припинення права власності на майно є його знищення (ст. 346 ЦК України).

У разі знищення об’єкта нерухомості відомості про такий об’єкт підлягають відображенню у розділі 3 «Об’єкти нерухомості» декларації до моменту виключення відомостей про такий об’єкт з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Знищені транспортні засоби знімаються з обліку у встановленому законодавством порядку (п. 45 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07.09.1998 № 1388).

До зняття з обліку знищеного транспортного засобу відомості про нього відображаються у розділі 6 «Цінне рухоме майно – транспортні засоби» декларації.

У разі знищення об’єкта незавершеного будівництва або цінного рухомого майна (крім транспортних засобів) відомості про таке майно не підлягають декларуванню.

При цьому слід враховувати, що у декларації щорічній (з будь-якою позначкою), декларації кандидата на посаду за 2021 рік зазначаються відомості про об’єкти декларування станом на 31 грудня 2021 року.

У разі припинення права власності на майно у результаті його руйнування (знищення) ПСЗ не подається.

Чи необхідно суб’єктам декларування у період дії воєнного часу надавати інформацію та документи на запити, надіслані їм уповноваженими особами в межах проведення повної перевірки декларації чи здійснення контролю щодо правильності та повноти заповнення декларації, що розпочалися до 24 лютого 2022 року?

Ні, у період дії воєнного стану або стану війни повні перевірки декларацій та заходи контролю щодо правильності та повноти заповнення декларації не проводяться (Закон України від 03.03.2022 № 2115-ІХ).

Чи потрібно особам, які претендують на зайняття посад, зазначених у п. 1, пп «а» п. 1, ч. 1 ст. 3 Закону до призначення на посаду подати декларацію особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за минулий рік (декларація “кандидат на посаду”)? 

Зважаючи на вимоги ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та введений Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 воєнний стан в Україні, Національне агентство зазначає, що до припинення воєнного стану кандидати на відповідні посади можуть не подавати декларації.

Яким чином відбуватиметься спеціальна перевірка стосовно осіб, які претендують на зайняття посад, які передбачають зайняття відповідального та особливо відповідального становища, а також посад з підвищеним корупційним ризиком?

Зважаючи на вимоги ст. 10 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та введений Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 воєнний стан в Україні, Національне агентство зазначає, що до припинення воєнного стану спеціальна перевірка проводитися не буде.

Завантажити

Завантажити 

Якщо Ви втратили доступ до власної електронної скриньки, – варто створити нову електронну пошту. Після цього Ви можете змінити закріплену за Вами в Реєстрі декларацій пошту самостійно. Для цього достатньо зайти в особистий кабінет Реєстру, використовуючи власний електронний підпис, а потім – змінити пошту в налаштуваннях особистого кабінету (вкладка «Мій профіль» – «Змінити контактні дані»). Пам’ятайте, що робота сайтів державних органів може бути некоректною з поштами в доменах країни-окупанта, наприклад @mail.ru, @yandex.ru, тож не слід користуватися ними для роботи з Реєстром декларацій.

Аналітичне дослідження проведено з метою аналізу поточного стану функціонування державних електронних реєстрів та оцінки потенціних корупційних ризиків. Звіт містить опис найбільш поширених незаконних дій із реєстрами, загальні висновки та рекомендації щодо покращення роботи реєстрів та порядку їх ведення.

Посилання для завантаження документу

Алгоритм візування проєктів актів з основної діяльності, адміністративно-господарських питань, кадрових питань (особового складу) залежно від їх видів

Алгоритм співпраці з викривачами, забезпечення дотримання їхніх прав та гарантій захисту, передбачених законом

Алгоритм організації роботи внутрішніх каналів повідомлення про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, інших порушень вимог закону, отримання та організація розгляду повідомленої через такі канали інформації

Алгоритм перевірки отриманих повідомлень про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України “Про запобігання корупції”

Алгоритм інформування керівника відповідного органу, Національного агентсва або інших спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції у випадках, передбачених законодавством, про факти, що можуть свідчити про вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень та інших інших порушень вимог закону працівниками відповідного органу 

Алгоритм надання працівникам відповідного органу або особам, які проходять у ньому службу чи навчання або виконують певну роботу, методичної допомоги та консультацій щодо здійснення повідомлення про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, інших порушень закону та захисту викривачів, проведення внутрішніх навчань з цих питань

Закон гарантує незалежність Уповноваженого від впливу чи втручання у його роботу, що реалізується, зокрема, через механізм отримання від Національного агентства згоди на звільнення Уповноваженого, якщо воно відбувається за ініціативою керівника (ч. 4 ст. 13¹ Закону).

Підстави для звільнення особи за ініціативою керівника визначаються законодавством, яке регулює трудові правовідносини, у тому числі відносини, що виникають у зв’язку із вступом особи на державну службу, її проходженням та припиненням, а саме: КЗпП України, Законом України «Про державну службу».

Так, Національне агентство надає згоду на звільнення Уповноваженого, який є державним службовцем, якщо звільнення відбувається з підстав, передбачених ст. 87 Закону України «Про державну службу», а саме:

• скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу (п. 1 ч. 1);
• ліквідація державного органу (п. 1¹ ч. 1);
• встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування (п. 2 ч. 1);
• отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності (п. 3 ч. 1);
• вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення (п. 4 ч. 1)[1];
• нез’явлення на службу протягом більш як 120 календарних днів підряд або більш як 150 календарних днів протягом року внаслідок тимчасової непрацездатності (без урахування часу відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами), якщо законом не встановлено більш тривалого строку збереження місця роботи (посади) у разі певного захворювання (ч. 2).

Згода Національного агентства необхідна, якщо Уповноважений є найманим працівником установи (організації), яка є державним  органом у розумінні абз. 5  ч. 1 ст. 1 Закону і юрисдикція якої як державного органу поширюється на всю територію України, та звільнення відбувається з підстав, передбачених ст.ст.  40, 41 КЗпП України, а саме:

1) зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідація, реорганізація, банкрутство або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників (п. 1 ст. 40);

2) виявлена невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які перешкоджають продовженню цієї роботи, і так само в разі відмови у наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов’язків вимагає доступу до державної таємниці (п. 2 ст. 40);

3) систематичне невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення (п. 3 ст. 40);

4) прогул (у тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин (п. 4 ст. 40);

5) нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і пологах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв’язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності (п. 5 ст. 40);

6) поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу (п. 6 ст. 40);

7) поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння (п. 7 ст. 40);

8) вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили (п. 8 ст. 40);

11) встановлення невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі протягом строку випробування (п. 11 ст. 40);

12) перебування всупереч вимогам Закону у прямому підпорядкуванні у близької особи (п. 4 ст. 41);

13) наявність у працівника реального чи потенційного конфлікту інтересів, який має постійний характер і не може бути врегульований в інший спосіб, передбачений Законом (п. 4¹ ст. 41).

Якщо Уповноважений є прокурором, то Національне агентство розглядає питання про надання згоди на його звільнення з таких підстав, передбачених Законом України «Про прокуратуру»:

1) неналежне виконання прокурором, який обіймає адміністративну посаду, посадових обов’язків, установлених для відповідної адміністративної посади                      (п. 3 ч. 1. ст. 41);

2) неможливість переведення на іншу посаду у зв’язку з прямим підпорядкуванням близькій особі (п. 4 ч. 1 ст. 51);

3)  ліквідація чи реорганізація органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури (п. 9 ч. 1 ст. 51).

Якщо Уповноважений є військовослужбовцем, згода Національного агентства вимагається у разі його звільнення з  підстав, передбачених ч. 5 ст. 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу»:

1)  у зв’язку із скороченням штатів або проведенням організаційних                 заходів – у разі неможливості їх використання на службі (п. «г»);

2)   через службову невідповідність (п. «д»);

3)    у зв’язку з позбавленням військового звання у дисциплінарному порядку (п. «є»);

4) у зв’язку із систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем (п. «з»);

5) у зв’язку з неможливістю призначення на іншу посаду у разі прямого підпорядкування близькій особі (п. «і»);

6) як такі, що не пройшли встановлений випробувальний строк, визначений ч. 1 ст. 21² цього Закону (п. «м»);

7) у зв’язку з набранням законної сили судовим рішенням про визнання активів військовослужбовця чи активів, набутих за його дорученням іншими особами або в інших передбачених ст. 290 Цивільного процесуального кодексу України випадках, необґрунтованими та їх стягнення в дохід держави   (п. «н»).

Якщо Уповноважений є особою рядового та начальницького складу служби цивільного захисту, Національне агентство розглядає питання про надання згоди на його звільнення, якщо звільнення відбувається з підстав, передбачених  п. 176 Положення про порядок проходження служби цивільного захисту особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.07.2013 № 593 у зв’язку:

1) із скороченням штатів – у разі неможливості використання на службі у зв’язку із скороченням штатів або проведенням організаційно-штатних заходів, про що особи рядового і начальницького складу попереджаються за два місяці (п.п. 4);

2) невиконанням умов контракту особою рядового і начальницького складу (п.п. 6).

Якщо Уповноважений є особою рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ/Національного антикорупційного бюро України, Національне агентство розглядає питання про надання згоди на його звільнення з підстав, передбачених п. 64 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991  № 114[2]:

1) через скорочення штатів – за відсутності можливості подальшого використання на службі (п. «г»);

2) через службову невідповідність (п. «д»);

3) за порушення дисципліни (п. «є»);

4) у зв’язку з непроходженням випробування у період іспитового строку                (п.  «і»);

5) у зв’язку з прямим підпорядкуванням близькій особі (п. «ї»).

Якщо уповноважений є особою рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, Національне агентство розглядає питання про надання згоди на його звільнення з підстав, передбачених п. 107 Положення про проходження служби особами рядового та начальницького складу Державного бюро розслідувань, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 05.08.2020 № 743:

1) у зв’язку із скороченням штату – у разі неможливості використання на службі у зв’язку із скороченням штату або проведенням організаційно-штатних заходів, про що особи рядового та начальницького складу попереджаються за два місяці (п.п. 4);

2) у зв’язку із систематичним невиконанням умов контракту особою рядового та начальницького складу (п.п. 6);

3) за службовою невідповідністю (п.п. 8 );

4) у разі неможливості переведення на іншу посаду у зв’язку з прямим підпорядкуванням близькій особі (п.п. 11);

5) у разі наявності реального чи потенційного конфлікту інтересів, який має постійний характер і не може бути врегульований в інший спосіб (п.п. 13).

²Звільнення з посади за цієї підставою застосовується у разі вчинення дисциплінарних проступків, передбачених ч. 2 ст. 65 Закону України «Про державну службу»:

– порушення Присяги державного службовця (п. 1 );

– вияв неповаги до держави, державних символів України, Українського народу (п. 3 );

– перевищення службових повноважень, якщо воно не містить складу кримінального або адміністративного правопорушення (п. 7);

– використання повноважень в особистих (приватних) інтересах або в неправомірних особистих інтересах інших осіб (п. 9);

– подання під час вступу на державну службу недостовірної інформації про обставини, що перешкоджають реалізації права на державну службу, а також неподання необхідної інформації про такі обставини, що виникли під час проходження служби (п. 10);

– неповідомлення керівнику державної служби про виникнення відносин прямої підпорядкованості між державним службовцем та близькими особами у 15-денний строк з дня їх виникнення (п. 11);

– дисциплінарного проступку (п. 12);

– поява державного службовця на службі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння (п. 13);

– прийняття державним службовцем необґрунтованого рішення, що спричинило порушення цілісності державного або комунального майна, незаконне їх використання або інше заподіяння шкоди державному чи комунальному майну, якщо такі дії не містять складу кримінального або адміністративного правопорушення (п. 14), а також вчинення систематично (повторно протягом року) прогулу (у тому числі відсутність на службі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин (п. 12).

[2] Відповідно до ч. 6 ст. 10 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» на осіб начальницького складу Національного бюро поширюється положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ та Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України.

²Звільнення з посади за цієї підставою застосовується у разі вчинення дисциплінарних проступків, передбачених ч. 2 ст. 65 Закону України «Про державну службу»:

– порушення Присяги державного службовця (п. 1 );

– вияв неповаги до держави, державних символів України, Українського народу (п. 3 );

– перевищення службових повноважень, якщо воно не містить складу кримінального або адміністративного правопорушення (п. 7);

– використання повноважень в особистих (приватних) інтересах або в неправомірних особистих інтересах інших осіб (п. 9);

– подання під час вступу на державну службу недостовірної інформації про обставини, що перешкоджають реалізації права на державну службу, а також неподання необхідної інформації про такі обставини, що виникли під час проходження служби (п. 10);

– неповідомлення керівнику державної служби про виникнення відносин прямої підпорядкованості між державним службовцем та близькими особами у 15-денний строк з дня їх виникнення (п. 11);

– дисциплінарного проступку (п. 12);

– поява державного службовця на службі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння (п. 13);

– прийняття державним службовцем необґрунтованого рішення, що спричинило порушення цілісності державного або комунального майна, незаконне їх використання або інше заподіяння шкоди державному чи комунальному майну, якщо такі дії не містять складу кримінального або адміністративного правопорушення (п. 14), а також вчинення систематично (повторно протягом року) прогулу (у тому числі відсутність на службі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин (п. 12).

Не передбачена згода Національного агентства на звільнення:

1) керівника підрозділу (сектору, відділу, управління), утвореного у складі самостійного уповноваженого підрозділу з питань запобігання та виявлення корупції (відповідно відділу, управління, департаменту) державного органу, юрисдикція якого поширюється на всю територію України;

2) заступника керівника уповноваженого підрозділу, а також будь-яких інших працівників уповноважених підрозділів;

3) уповноваженої особи територіального органу міністерства, іншого державного органу, державної адміністрації, органу місцевого самоврядування, органу влади Автономної Республіки Крим, підприємства, установи, організації, що належать до сфери управління державного органу, державного цільового фонду;

4) Уповноваженого, якщо звільнення відбувається не за ініціативою керівника (суб’єкта призначення).

[1] Відповідно до ч. 6 ст. 10 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» на осіб начальницького складу Національного бюро поширюється положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ та Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України.

Відповідно до абз. 2  ч. 4 ст. 13¹ Закону Національне агентство з метою захисту Уповноваженого від незаконного  впливу чи втручання у його роботу у разі його звільнення за ініціативою керівника з’ясовує наявність обставин, передбачених ч.ч. 1 і 3 ст. 53⁴ Закону, а саме:

• чи пов’язане ініційоване звільнення з Повідомленням;
• чи ініціюється звільнення з метою створення перешкоди Уповноваженому у подальшому здійсненні ним трудової (службової, професійної) діяльності у зв’язку з Повідомленням.

З метою з’ясування цих обставин під час розгляду Подання Національне агентство встановлює, чи здійснював Уповноважений згідно з п. 8 ч. 6 ст. 13¹,      ч. 6 ст. 53, ст. 53² Закону Повідомлення.

Здійснення Повідомлення перевіряється, зокрема, шляхом отримання від спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції/ правоохоронних органів документального підтвердження факту його здійснення Уповноваженим.

У разі якщо відповідні органи не підтверджують факту отримання від Уповноваженого Повідомлення, воно вважається здійсненим, якщо Уповноважений виконав всі залежні від нього дії для повідомлення про порушення вимог Закону, щоб відповідна інформація надійшла до адресата                                 (керівника органу, органів прокуратури, Національної поліції, Національного антикорупційного бюро України, Національного агентства, Державного бюро розслідувань)[1].

Уповноважений за власною ініціативою може у письмовій формі надати Національному агентству свою позицію щодо обставин його (її) можливого  звільнення, а також додаткові документи щодо здійснення ним (нею) Повідомлення.[2]

Позиція Уповноваженого має подаватися невідкладно, з урахуванням обмежених строків розгляду Національним агентством Подання, та ґрунтуватися на фактах, які є достовірними та які можна перевірити.[3]

У разі встановлення факту здійснення Уповноваженим Повідомлення, Національне агентство при розгляді Подання та вивченні доданих до нього матеріалів встановлює такі обставини:

• чи існує причинний зв’язок між ініційованим звільненням та Повідомленням Уповноваженого.

Про наявність причинного зв’язку можуть свідчити, зокрема, такі обставини:

• звільнення Уповноваженого ініціюється після здійснення ним Повідомлення (певна послідовність подій);
• ­звільненню Уповноваженого передувало застосування до нього одного або сукупності негативних заходів впливу[4], або існувала загроза таких заходів з боку керівника після здійснення Повідомлення;
• застосування негативних заходів впливу до Уповноваженого (звільнення) відбулось незабаром після здійснення Повідомлення (наближеність цих подій у часі);
• відсутність у минулому (до моменту здійснення Повідомлення) зауважень щодо невиконання/неналежного виконання Уповноваженим посадових (службових, трудових) обов’язків;

2) чи мають формально правомірні рішення/дії керівника державного органу, спрямовані на майбутнє звільнення Уповноваженого, вибірковий характер та є негативними заходами впливу на нього. До таких формально правомірних рішень/дій керівника слід, зокрема, віднести:

• застосування до Уповноваженого звільнення як виду дисциплінарного стягнення, яке не співмірне вчиненому дисциплінарному проступку та має вибірковий характер з урахуванням усіх відомих обставин;
• звільнення Уповноваженого у зв’язку зі скороченням чисельності або штату державних службовців (службовців, працівників)/скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців/реорганізації державного органу/ліквідації державного органу, якщо ці заходи не спрямовані на досягнення поставленої мети, не є обґрунтованими та водночас необхідними.

Національне агентство надає згоду на звільнення Уповноваженого у разі встановлення під час розгляду Подання, що його звільнення відбувається за відсутності вищенаведених  обставин, тобто ініційовано не у зв’язку з його Повідомленням.

[4] Національне агентство враховує позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладену у постанові від 15.08.2019 у справі № 815/2074/18.

^[5] Форма, за якою Уповноважений може надати Національному агентству позицію, наведена у додатку 1 до Роз’яснень Національного агентства.

[6]Пам’ятка Уповноваженому наведена у додатку 2 до Роз’яснень.

[7]Під негативними заходами впливу може розумітись переведення, атестація, зменшення заробітної плати, позбавлення або обмеження певного права,  порівняно з іншими працівниками (наприклад, відмова в наданні відпустки в іншому місяці, ніж це передбачено графіком відпусток, у той час як іншим працівникам у такому праві відмовлено не було), притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо.

Після отримання згоди Національного агентства на звільнення Уповноваженого або обґрунтованої відмови у наданні такої згоди суб’єкт призначення (роботодавець) повинен письмово повідомити Національне агентство протягом двох робочих днів про прийняте рішення.

Слід зазначити, що згода Національного агентства на звільнення Уповноваженого надає керівнику державного органу право, але не породжує обов’язку звільнити Уповноваженого.

Отже, керівник державного органу, який отримав згоду Національного агентства на звільнення Уповноваженого, не позбавлений права змінити рішення та не звільняти Уповноваженого, якщо таке рішення не суперечить закону.

Якщо після надання Національним агентством згоди на звільнення Уповноваженого суб’єкт призначення (роботодавець) прийняв рішення звільнити таку особу з інших підстав, ніж ті, що були зазначені у Поданні, він повинен звернутися до Національного агентства з новим Поданням.

Суб’єкт призначення (роботодавець) повідомляє Національне агентство про прийняте рішення шляхом направлення засвідченої в установленому порядку копії розпорядчого документа про звільнення Уповноваженого (у разі звільнення) або інформації про прийняте інше рішення.

Звільнення Уповноваженого без отримання згоди або всупереч обґрунтованій відмові Національного агентства у наданні згоди на звільнення такої особи є порушенням ч. 4 ст. 13¹ Закону та підставою для внесення відповідно до ч. 6 ст. 12 Закону припису Національного агентства про усунення  порушень законодавства, проведення службового розслідування, притягнення винної особи до встановленої законом відповідальності, скасування наказу про звільнення, виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Окрім цього, відповідно до ч. 1 ст. 67 Закону рішення про звільнення Уповноваженого без отримання згоди або всупереч обґрунтованій відмові Національного агентства підлягають скасуванню органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних рішень, або можуть бути визнані незаконними в судовому порядку за заявою заінтересованої фізичної особи, об’єднання громадян, юридичної особи, прокурора, органу державної влади, зокрема Національного агентства, органу місцевого самоврядування як таке, що видане (прийняте) з порушенням вимог Закону.

Додаток №1 “Пам’ятка для керівника уповноваженого підрозділу (уповноваженої особи) з питань запобігання та виявлення корупції державного органу, юрисдикція якого поширюється на всю територію України”

Додаток №2 “Позиція керівника уповноваженого підрозділу (уповноваженої особи) з питань запобігання та виявлення корупції державного органу, юрисдикція якого поширюється на всю територію україни, щодо обставин звільнення за ініціативою керівника”

Постери НАЗК з ефективної комунікації антикорупційного уповноваженого

Завантажити

Алгоритми роботи із повідомленнями про корупцію

Згідно з приміткою до ст. 172⁸ КУпАП викривачем визнається особа, зазначена у ст. 1 Закону. Відповідно до абз. 20 ч. 1 ст. 1 Закону викривачем у справі про адміністративне правопорушення, пов’язане з корупцією, є фізична особа, яка за наявності переконання, що інформація є достовірною, повідомила про можливі факти пов’язаних з корупцією правопорушень, вчинених іншою особою, якщо така інформація стала їй відома у зв’язку з її трудовою, професійною, господарською, громадською, науковою діяльністю, проходженням нею служби чи навчання або її участю у передбачених законодавством процедурах, які є обов’язковими для початку такої діяльності, проходження служби чи навчання.

Наявність у викривача внутрішнього переконання, що інформація є достовірною, – це стан упевненості особи в тому, що інформація, яку вона повідомляє, є вірогідною та свідчить про можливі факти вчинення адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією, і цей стан ґрунтується на її обізнаності щодо ознак адміністративного правопорушення, життєвому чи професійному досвіді або інших обставинах.

Достовірність інформації – її властивість підтверджувати наявність чи відсутність фактичних даних про можливі факти правопорушення, пов’язаного з корупцією, заснована на внутрішньому переконанні викривача[1].

Викривачем, який здійснив повідомлення у справах про адміністративні правопорушення, вважається особа, яка повідомила, зокрема, про такі адміністративні правопорушення:

порушення обмежень щодо сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності (ст. 172⁴ КУпАП);

порушення встановлених законом обмежень щодо одержання подарунків (ст. 172⁵ КУпАП);

порушення вимог фінансового контролю (ст. 172⁶ КУпАП);

порушення вимог щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів (ст. 172⁷ КУпАП);

незаконне використання інформації, що стала відома особі у зв’язку з виконанням службових або інших визначених законом повноважень
(ст. 172⁸ КУпАП);

порушення встановлених законом обмежень після припинення повноважень члена Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (ст. 172^8-1 КУпАП);

невжиття заходів щодо протидії корупції (ст. 172⁹ КУпАП);

порушення заборони розміщення ставок на спорт, пов’язаних з маніпулюванням офіційним спортивним змаганням (ст. 172^9-1 КУпАП);

порушення законодавства у сфері оцінки впливу на довкілля
(ст. 172^9-2 КУпАП);

невиконання законних вимог (приписів) Національного агентства
(ст. 188⁴⁶ КУпАП).

Адміністративне стягнення за вчинення правопорушення, пов’язаного з корупцією, може бути накладено протягом шести місяців з дня його виявлення, але не пізніше двох років з дня його вчинення (ч. 4 ст. 38 КУпАП). У випадку повідомлення особою про ознаки адміністративного правопорушення після спливу строків притягнення до адміністративної відповідальності вона все одно набуває статусу викривача.

Повідомити про такі правопорушення викривач може до органів Національної поліції або до Національного агентства.

^[1] Більш детально правовий статус викривача та порядок розгляду його повідомлень визначено у Роз’ясненнях Національного агентства «Щодо правового статусу викривача» від 23.06.2020 № 5 та «Щодо особливостей перевірки повідомлень про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції» від 14.07.2020 № 7.

У справах про адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією, викривач за своїм процесуальним статусом є свідком (ч. 3 ст. 272 КУпАП).

Відповідно до ст. 53³ Закону та ст. 272 КУпАП під час участі у справі про адміністративне правопорушення викривач має право:

бути повідомленим про свої права та обов’язки, передбачені законодавством;

подавати докази на підтвердження своєї заяви (повідомлення);

отримувати від уповноваженого органу, до якого він подав повідомлення, підтвердження його прийняття і реєстрації;

отримувати інформацію про стан та результати розгляду та/або перевірки за фактом повідомленої ним інформації;

отримувати детальну письмову інформацію про результати попередньої перевірки за його повідомленням про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону у триденний строк з дня завершення відповідної перевірки;

на звільнення від юридичної відповідальності у визначених законом випадках;

на збереження конфіденційності інформації стосовно нього під час дачі пояснень по справі;

на правову допомогу;

давати пояснення рідною мовою та користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, на якій ведеться провадження;

знати, у зв’язку з чим і в якій справі він дає свідчення;

власноручно викладати свої показання в протоколі опитування;

відмовитися давати показання щодо себе, членів сім’ї та близьких родичів;

знайомитися з протоколом опитування та вносити до нього зміни;

одержувати відшкодування витрат, пов’язаних із викликом для давання показань.

Згідно зі ст. 272 КУпАП викривач як свідок у справі про адміністративне правопорушення зобов’язаний з’явитись за викликом у зазначений час, надати правдиві пояснення та відповісти на поставлені запитання.

Окремо слід зазначити, що право викривача на конфіденційність інформації у справі про адміністративне правопорушення необхідно забезпечувати в порядку, визначеному ст. 53⁵ Закону. Зокрема, заборонено розкривати інформацію про особу викривача, його близьких осіб або інші дані, які можуть ідентифікувати особу викривача, його близьких осіб, третім особам, які не залучаються до розгляду, перевірки повідомлених ним фактів, а також особам, дій або бездіяльності яких стосуються повідомлені ним факти. Також конфіденційність викривача забезпечується тим, що зазначення його прізвища у протоколі про адміністративне правопорушення можливе лише за його згодою (ч. 1 ст. 256 КУпАП).

При цьому за незаконне розголошення або використання в інший спосіб інформації про викривача, що стала відома особі у зв’язку з виконанням службових або інших визначених законом повноважень, передбачено адміністративну відповідальність (ст. 172⁸ КУпАП).

Відповідно до ч. 5 ст. 257 КУпАП у разі участі у справі про адміністративне правопорушення викривача одночасно з надісланням протоколу до суду працівник, який склав протокол про вчинення адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією, надсилає наступну інформацію до Національного агентства з питань запобігання корупції:

1) дату надходження заяви (повідомлення) викривача про адміністративне правопорушення, пов’язане з корупцією;

2) прізвище, ім’я, по батькові викривача;

3) короткий виклад обставин, що свідчать про вчинення адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією, наведених викривачем;

4) правову кваліфікацію адміністративного правопорушення із зазначенням статті (частини статті) КУпАП;

5) прізвище, ім’я, по батькові та посаду посадової особи, яка склала протокол про адміністративне правопорушення, пов’язане з корупцією, за участі викривача.

Копія зазначеного повідомлення Національному агентству надається викривачу.

Зразок повідомлення наведено у додатку до цих Роз’яснень.

Національне агентство з питань запобігання корупції

Повідомлення Національного агентства з питань запобігання корупції про участь викривача у справі про адміністративне правопорушення

Відповідно до ч. 5 ст. 257 Кодексу України про адміністративні правопорушення повідомляю, що мною _____________ (посада, ПІБ) складено та направлено до суду (вказати назву) протокол про адміністративне правопорушення за участю викривача:

1. Цей Порядок визначає процедуру підготовки, подання до Національного агентства з питань запобігання корупції (далі – Національне агентство) антикорупційних програм міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних цільових фондів, а також інших державних органів та органів місцевого самоврядування, антикорупційні програми яких відповідно до законодавства підлягають погодженню (далі – органи влади), та єдиний механізм їх аналізу і погодження Національним агентством.

2. У цьому Порядку терміни вживаються у значеннях, наведених у Законі України “Про запобігання корупції” (далі – Закон) та Методології оцінювання корупційних ризиків у діяльності органів влади, затвердженій рішенням Національного агентства від 02 грудня 2016 року № 126, зареєстрованій  в Міністерстві юстиції України 28 грудня 2016 року за № 1718/29848 (далі – Методологія).

1. Підготовка антикорупційної програми органу влади здійснюється  за принципами:

1) законності – антикорупційна програма не має суперечити Конституції України і готується на основі Закону, антикорупційної стратегії та державної програми з її реалізації, а також з урахуванням положень інших нормативно-правових актів;

2) прозорості – інформація (документи) про підготовку антикорупційної програми, в тому числі про оцінку корупційних ризиків у діяльності органу влади, є відкритою(ими), доступ до якої(их) не може бути обмежено (крім випадків, визначених законодавством);

3) доступності – будь-яка особа має право брати участь у підготовці антикорупційної програми у встановленому законодавством порядку (шляхом подання пропозицій до її тексту, участі в роботі комісії з оцінки корупційних ризиків тощо);

4) галузевої належності та всеохопленості – антикорупційна програма  органу влади має враховувати сферу діяльності органу влади, передбачати заходи відповідно до усіх повноважень та функцій органу влади згідно  із положеннями спеціальних нормативно-правових актів, а також поширюватись на всю його організаційну структуру (включаючи територіальні органи, підприємства, установи, організації, що входять до сфери управління, тощо);

5) об’єктивності та неупередженості – антикорупційна програма готується  з урахуванням суспільних інтересів щодо налагодження в органі влади ефективної системи запобігання та виявлення корупції, у зв’язку з чим дії та рішення його посадових осіб під час підготовки антикорупційної програми мають бути спрямовані виключно на досягнення цієї мети.

2. Антикорупційні програми приймаються суб’єктами затвердження, визначеними у частині першій статті 19 Закону.

Відповідальним(ою) за підготовку антикорупційної програми в органі влади є уповноважений підрозділ (особа) з питань запобігання та виявлення корупції, в разі його(її) відсутності в органі влади – інший структурний підрозділ (особа), визначений(а) суб’єктом затвердження антикорупційної програми (далі – уповноважений підрозділ / уповноважена особа).

3. Антикорупційна програма затверджується шляхом прийняття відповідного розпорядчого документа органом влади про її затвердження.

На антикорупційній програмі зазначається посилання на назву, дату і номер розпорядчого документа, яким її затверджено.

Розпорядчий документ підписує керівник органу влади, а якщо розпорядчий документ приймається колегіально – керівник колегіального органу.

У разі відсутності посадових осіб, зазначених у абзаці третьому  цього пункту, розпорядчий документ підписує особа, яка виконує їх обов’язки, про що до Національного агентства надається документальне підтвердження.

4. Антикорупційна програма має бути зрозумілою та послідовною, її положення слід викладати однозначно, не допускаючи різного тлумачення.

Антикорупційна програма не має містити положень, які дублюються або не мають змістового навантаження. Відтворення норм права, які містяться  в нормативно-правових актах, або звітної інформації допускається лише у випадках, визначених пунктами 7, 10 цього розділу.

5. Заходи, визначені в антикорупційній програмі, мають бути чіткими  та конкретними. Антикорупційна програма повинна передбачати індикатори  їх виконання (очікувані результати), які можна виміряти (оцінити) під час здійснення періодичного моніторингу та оцінки виконання антикорупційної програми.

6. Антикорупційна програма має містити реквізити розпорядчого документа, яким її затверджено, заголовок та включати:

положення про визначення засад загальної відомчої політики щодо запобігання та протидії корупції у відповідній сфері;

заходи з реалізації таких засад;

заходи з виконання антикорупційної стратегії та державної антикорупційної програми;

інформацію щодо здійснення оцінки корупційних ризиків у діяльності органу влади;

навчальні заходи та заходи з поширення інформації щодо програм антикорупційного спрямування;

процедуру та суб’єкта, відповідального за здійснення періодичного моніторингу виконання антикорупційної програми;

процедуру оцінки виконання антикорупційної програми із закріпленням критеріїв її здійснення з урахуванням своєчасності, повноти реалізації закріплених у ній заходів та результатів їх здійснення (наприклад, впливу результатів вжитого заходу на стан дотримання вимог Закону та/або пріоритетність корупційного ризику шляхом порівняння ситуації щодо корупції в органі влади до прийняття антикорупційної програми та у період  її впровадження);

процедуру та випадки періодичного перегляду програми;

звіт за результатами оцінки корупційних ризиків.

Антикорупційна програма може містити також інші спрямовані на запобігання корупційним та пов’язаним з корупцією правопорушенням заходи.

7. Визначення засад відомчої політики щодо запобігання та протидії корупції – вступна частина (преамбула) антикорупційної програми, яка містить посилання на відповідну структурну одиницю нормативно-правового акта, відповідно до якого її розроблено, положення інших нормативно-правових  актів, із дотриманням яких здійснювалася її підготовка, а також стислу інформацію про принципи, на яких ґрунтується відомча антикорупційна політика, та мету прийняття антикорупційної програми.

8. Антикорупційна програма може містити розділи, підрозділи, глави, пункти, підпункти, абзаци. За необхідності в тексті програми можуть міститися примітки.

До антикорупційної програми можуть включатися додатки. У тексті антикорупційної програми робиться відмітка про наявність додатків до неї, що доповнюють та/або пояснюють зміст основного документа (таблиці, графіки, схеми тощо), наприклад: “(додаток 1)”, “що додається”, “відповідно до додатка 2”.

9. Звіт за результатами оцінки корупційних ризиків у діяльності органу влади включається до антикорупційної програми як додаток до неї.

Звіт за результатами оцінки корупційних ризиків має відповідати вимогам Методології.

Заходи, що закріплюються у звіті за результатами оцінки корупційних ризиків у діяльності органу влади, мають відповідати пріоритетності корупційних ризиків (як корупційні ризики не можуть бути зазначені корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення) та бути достатніми для усунення або мінімізації умов (причин) виникнення таких ризиків.

Закріплення існуючих заходів контролю як заходів із усунення корупційних ризиків не допускається.

10. Текст антикорупційної програми викладається в теперішньому або майбутньому часі. Минулий час застосовується лише у положеннях,  які стосуються оцінки корупційних ризиків, або під час опису заходів, які включаються із антикорупційної програми органу влади за попередній період  як такі, що невиконані.

11. В антикорупційній програмі виконавцями заходів, як правило, зазначаються конкретні структурні підрозділи органу влади, відокремлені юридичні особи, які входять до сфери його управління або підконтрольні  чи підзвітні такому органу влади, які визначаються з урахуванням обсягу  завдань та повноважень, визначених у положеннях про них, статутах або інших установчих документах.

12. Терміни та строки виконання закріплених в антикорупційній програмі заходів мають бути чіткими, тобто із зазначенням дня та/або місяця року, крім заходів, які здійснюються на постійній чи періодичній основі, під час визначення строків виконання яких можуть вживатися формулювання “постійно”, “протягом року”, “щокварталу” тощо.

13. Антикорупційну програму підписує керівник уповноваженого підрозділу / уповноважена особа (вказується посада особи, яка підписує, прізвище та ініціали, проставляється особистий підпис). Підписання підлягає обов’язковому датуванню.

1. Погодженню Національним агентством підлягають антикорупційні програми органів влади, визначені у частині першій статті 19 Закону.

2. Антикорупційні програми, що подаються на погодження, мають відповідати Закону та Методології, цьому Порядку, а також узгоджуватися з іншими нормативно-правовими актами, викладатися згідно з правилами правопису та вимогами діловодства.

3. Антикорупційні програми подаються на погодження протягом трьох робочих днів з дня їх затвердження.

Копія антикорупційної програми має бути чіткою для прочитання.

5. Антикорупційні програми подаються на погодження разом  із супровідним листом, у якому зазначаються прізвище та ініціали керівника уповноваженого підрозділу / уповноваженої особи та контактний номер телефону.

6. Разом з антикорупційною програмою та супровідним листом до неї до Національного агентства подаються:

1) завірена в установленому порядку копія розпорядчого документа, яким її затверджено;

2) матеріали щодо проведеної оцінки корупційних ризиків, а саме:

у разі здійснення оцінки комісією з оцінки корупційних ризиків – робочий план оцінки корупційних ризиків, формальне визначення ідентифікованих корупційних ризиків;

у разі проведення оцінки уповноваженою особою – документи, які підтверджують здійснення такої оцінки (інформація про об’єкти оцінки, використані джерела інформації, методи і способи проведення оцінки, критерії визначення рівня ймовірності та наслідків, використані під час проведення оцінки, аналітичні записки, у тому числі за результатами опрацювання уповноваженою особою пропозицій структурних підрозділів);

3) інформація щодо проаналізованих нормативно-правових актів (у тому числі під час проведення оцінки корупційних ризиків);

7. Антикорупційну програму із супровідним листом та матеріалами, зазначеними в пункті 6 цього розділу, до Національного агентства подає або направляє поштою працівник уповноваженого підрозділу / уповноважена особа.

8. Національне агентство залишає антикорупційну програму без розгляду, повертає її та додані до супровідного листа матеріали органу влади протягом п’яти робочих днів з дня надходження у разі:

затвердження антикорупційної програми неналежним суб’єктом (невідповідність абзацу першому пункту 2, абзацам третьому, четвертому  пункту 3 розділу ІІ цього Порядку);

подання на погодження не затвердженої (не підписаної) в установленому порядку антикорупційної програми (невідповідність абзацу першому пункту 3, пункту 13 розділу ІІ цього Порядку);

подання на погодження неповного комплекту документів (невідповідність пункту 6 цього розділу).

Про залишення без розгляду антикорупційної програми у день підписання відповідного листа Національного агентства інформується керівник уповноваженого підрозділу / уповноважена особа органу влади телефоном.

2. Аналіз антикорупційних програм, які надійшли до Національного агентства на погодження, здійснює структурний підрозділ апарату Національного агентства, до повноважень якого належить організація роботи із запобігання та виявлення корупції (далі – відповідальний підрозділ).

До опрацювання антикорупційних програм можуть залучатися працівники інших структурних підрозділів Національного агентства та відповідно до законодавства науковці, у тому числі на договірній основі, працівники державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.

3. Антикорупційні програми, що надійшли до Національного агентства, обліковуються у відповідному журналі, який ведеться у відповідальному підрозділі.

5. Строк погодження антикорупційних програм Національним агентством становить 30 днів з дня, наступного за днем надходження її до Національного агентства.

У разі продовження строку погодження антикорупційної програми про  це повідомляється орган влади, який подав таку програму на погодження.

6. З метою участі громадськості в опрацюванні антикорупційних програм органів влади антикорупційні програми не пізніше трьох робочих днів з дати їх надходження публікуються у відповідному розділі на офіційному веб-сайті Національного агентства.

Пропозиції до антикорупційних програм органів влади можуть бути  подані на електронну пошту, зазначену на офіційному веб-сайті Національного агентства, чи у паперовому вигляді.

Зобов’язання осіб, зазначених у пунктах 1, 2 частини першої статті 3 Закону, повідомляти не пізніше наступного робочого дня з моменту, коли особа дізналася чи повинна була дізнатися про наявність у неї реального чи потенційного конфлікту інтересів безпосереднього керівника (пункт 2 частини першої статті 28 Закону) кореспондується з вимогою до безпосереднього керівника або керівника органу, до повноважень якого належить звільнення/ініціювання звільнення з посади:

прийняти рішення щодо врегулювання у підлеглої особи конфлікту інтересів протягом двох робочих днів після отримання повідомлення (частина третя статті 28 Закону);

повідомити підлеглу особу про прийняте рішення щодо врегулювання конфлікту інтересів (частина третя статті 28 Закону);

вжити передбачені Законом заходи для запобігання та врегулювання конфлікту інтересів у підлеглої особи (частина четверта статті 28 Закону).

Таким чином згідно з частинами третьою та четвертою статті 28 Закону врегулювання конфлікту інтересів є безпосередньою сферою відповідальності керівника, рівень якого дозволяє вжити заходи, які б в повній мірі забезпечували запобігання та врегулювання конфлікту інтересів (окрім випадків перебування особи на посаді, яка не передбачає наявності у неї безпосереднього керівника).

Саме безпосередній керівник або керівник органу, до повноважень якого належить звільнення/ініціювання звільнення з посади, володіє ситуацією у підконтрольній чи підпорядкованій сфері, обізнаний з обсягом повноважень підлеглих осіб та способами реалізації таких повноважень, повноважний ухвалювати рішення щодо підлеглих, а отже має всі можливості для вжиття ефективних заходів з урахуванням всіх обставин, а також передбачити наслідки таких заходів.

Важливо пам’ятати, що цей процес є вкрай відповідальним, адже невірно обраний захід може призвести не тільки до неефективного врегулювання конфлікту інтересів, а й до кваліфікації таких діянь керівника як неправомірних.

Одночасно слід підкреслити, що поряд з обов’язком щодо врегулювання конфлікту інтересів, для керівника Законом встановлена заборона, прямо чи опосередковано (тобто, через будь-яких інших осіб, насамперед інших працівників) спонукати у будь-який спосіб підлеглих до прийняття рішень, вчинення дій або бездіяльності всупереч закону на користь своїх приватних інтересів або приватних інтересів третіх осіб.

Стаття 29 Закону визначає, що конфлікт інтересів може бути врегульований самостійно працівником або ж шляхом вжиття керівником такої особи спеціальних заходів врегулювання, тобто.

До таких заходів Закон відносить:

усунення особи від виконання завдання, вчинення дій, прийняття рішення чи участі в його прийнятті в умовах реального чи потенційного конфлікту інтересів;

застосування зовнішнього контролю за виконанням особою відповідного завдання, вчиненням нею певних дій чи прийняття рішень;

обмеження доступу особи до певної інформації;

перегляду обсягу службових повноважень особи;

переведення особи на іншу посаду;

звільнення особи.

Кожен із цих заходів має свою специфіку, адже може обиратися в залежності від низки умов:

виду конфлікту інтересів (потенційний або реальний);

характеру конфлікту інтересів (постійний або тимчасовий);

суб’єкта прийняття рішення про його застосування (безпосередній керівник та/або керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації);

наявності (відсутності) альтернативних заходів врегулювання; наявності (відсутності) згоди особи на застосування заходу.

1) Усунення особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, прирівняної до неї особи від виконання завдання, вчинення дій, прийняття рішення чи участі в його прийнятті (стаття 30 Закону) здійснюється:

при наявності реального чи потенційного конфлікту інтересів;

якщо конфлікт інтересів не має постійного характеру;

за рішенням керівника відповідного органу, підприємства, установи, організації або відповідного структурного підрозділу, в якому працює особа;

за умови можливості залучення до прийняття такого рішення або вчинення відповідних дій іншим працівником відповідного органу, підприємства, установи, організації.

Застосування цього заходу (як і усіх інших), виходячи зі змісту положень Закону, можливе лише за наявності сукупності всіх перелічених в ньому умов.

Якщо будь-яка з умов відсутня – конкретний захід врегулювання конфлікту інтересів застосовувати не можна. Наприклад, якщо в органі, на підприємстві, в установі чи організації не буде знайдено працівника,

якого можна залучити до прийняття рішення чи вчинення відповідної дії, то цей вид заходу не може бути застосований.

Крім того, цей захід є одним з двох (другим є здійснення повноважень під зовнішнім контролем), який Закон визначає можливим застосовувати у випадках, коли конфлікт інтересів не має постійного характеру.

При застосуванні цього заходу залучення до прийняття рішення або вчинення відповідних дій інших працівників, як і усунення працівника відповідного органу, підприємства, установи, організації здійснюється за рішенням керівника органу, підприємства, установи, організації або відповідного структурного підрозділу, в якому працює особа.

При цьому, це не означає альтернативності суб’єкта прийняття відповідного рішення. Йдеться про те, що рішення про застосування цього заходу повинно прийматися керівником відповідного рівня з урахуванням підпорядкованості конкретного працівника.

2) Обмеження доступу особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або прирівняної до неї особи до певної інформації (стаття 31 Закону) здійснюється:

при наявності реального чи потенційного конфлікту інтересів, пов’язаного із таким доступом;

якщо конфлікт інтересів має постійний характер;

за рішенням керівника органу підприємства, установи, організації або відповідного структурного підрозділу, в якому працює особа;

за можливості продовження належного виконання особою повноважень на посаді за умови такого обмеження;

за можливості доручення роботи з відповідною інформацією іншому працівнику органу, підприємства, установи, організації.

Специфіка даного заходу зовнішнього врегулювання конфлікту інтересів полягає в тому, що його можна застосувати у випадку, коли робота особи постійно пов’язана із певним одним і тим самими видом інформації. При цьому така особа має приватний інтерес щодо цієї інформації, що створює загрозу її витоку або може призвести до ухвалення упереджених рішень.

3) Перегляд обсягу службових повноважень особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, прирівняної до неї особи (стаття 32 Закону) здійснюється:

при наявності реального чи потенційного конфлікту інтересів;

якщо конфлікт інтересів має постійний характер, пов’язаний з конкретним повноваженням особи;

за рішенням керівника органу, підприємства, установи, організації або відповідного структурного підрозділу, в якому працює особа;

за можливості продовження належного виконання нею службових завдань у разі такого перегляду і можливості наділення відповідними повноваженнями іншого працівника.

4) Службові повноваження здійснюються особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, прирівняною до неї особою під зовнішнім контролем (стаття 33 Закону):

при наявності реального чи потенційного конфлікту інтересів;

якщо конфлікт інтересів має постійний або тимчасовий характер;

за рішенням керівника відповідного органу, підприємства, установи, організації або відповідного структурного підрозділу, в якому працює особа;

якщо усунення особи від виконання завдання, вчинення дій, прийняття рішення чи участі в його прийнятті або обмеження її доступу до інформації чи перегляд її повноважень є неможливим;

якщо відсутні підстави для її переведення на іншу посаду або звільнення.

При цьому, Закон визначає форми зовнішнього контролю, які повинні чітко вказуватись керівником у рішенні про обрання цього виду заходу (частина друга, третя статті 33 Закону):

перевірка працівником, визначеним керівником органу, підприємства, установи, організації, стану та результатів виконання особою завдання, вчинення нею дій, змісту рішень чи проектів рішень, що приймаються або розробляються особою або відповідним колегіальним органом з питань, пов’язаних із предметом конфлікту інтересів;

виконання особою завдання, вчинення нею дій, розгляд справ, підготовка та прийняття нею рішень у присутності визначеного керівником органу працівника;

участь уповноваженої особи Національного агентства в роботі колегіального органу в статусі спостерігача без права голосу.

Необхідно зауважити, що цей захід вимагає від керівника не просто визначитись із можливістю його здійснення, а й встановлює обов’язок чітко визначити форму зовнішнього контролю та суб’єкта, що на практиці означає, необхідність ретельного відбору особи, яка його здійснюватиме.

5) Переведення особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, або прирівняної до неї особи на іншу посаду (стаття 34 Закону) здійснюється:

при наявності реального чи потенційного конфлікту інтересів; за рішенням керівника органу, підприємства, установи, організації; якщо конфлікт інтересів має постійний характер; якщо не може бути врегульований шляхом усунення такої особи від виконання завдання, вчинення дій, прийняття рішення чи участі в його прийнятті, обмеження її доступу до інформації, перегляду її повноважень та функцій, позбавлення приватного інтересу;

за наявності вакантної посади, яка за своїми характеристиками відповідає особистим та професійним якостям особи;

за наявності згоди на переведення особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, прирівняної до неї особи.

6) Звільнення особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, прирівняної до неї особи з займаної посади у зв’язку з наявністю конфлікту інтересів здійснюється:

при наявності реального чи потенційного конфлікту інтересів;

якщо конфлікт інтересів має постійний характер;

не може бути врегульований в будь-який інший спосіб, в тому числі через відсутність згоди на переведення або на позбавлення приватного інтересу.

Трапляються випадки, коли безпосередній керівник або керівник органу, до повноважень якого належить звільнення/ініціювання звільнення з посади особи, якому стало відомо про конфлікт інтересів підлеглої йому особи, замість того, щоб вживати передбачені законом заходи врегулювання конфлікту інтересів, обмежується лише тим, що дає вказівку підлеглій особі самостійно врегулювати свій конфлікт інтересів.

Це є невірним, оскільки, не зважаючи на можливість особи самостійно врегулювати конфлікт інтересів, Закон в першу чергу покладає обов’язок щодо врегулювання конфлікту інтересів на безпосереднього керівника (керівника органу, до повноважень якого належить звільнення/ініціювання звільнення з посади особи).

Також часто керівник, приймаючи рішення про врегулювання конфлікту інтересів шляхом переведення на іншу посаду або звільнення, фактично переводить на іншу посаду або звільняють не ту особу, у якої виник конфлікт інтересів (як того вимагає Закон), а особу, у зв’язку зі спільною роботою з якою у першої особи виник конфлікт інтересів.

Це здебільшого стосується випадків, коли конфлікт інтересів виникає у зв’язку з роботою близьких осіб, які працюють у прямому підпорядкуванні.

Так, наприклад, два рідних брати працювали на одному з державних підприємств, при цьому молодший брат займав посаду у підрозділі, який очолював його старший брат. На тому ж підприємстві, але в іншому підрозділі за таких саме умов працювали батько (на посаді керівника) та син, який був у підпорядкуванні у батька. З метою врегулювання конфлікту інтересів у старшого брата – в першому випадку, і у батька – в другому випадку, керівником підприємства був виданий наказ про переведення на іншу посаду в інший підрозділ молодшого брата (1 випадок) і про звільнення сина (2 випадок).

Не зважаючи на те, що у зв’язку із вжитими заходами конфлікт інтересів вже не існує, вищевказаний спосіб, у який було досягнуто такого результату, є неприйнятним, оскільки не відповідає Закону, а звільнення та переведення, як способи врегулювання конфлікту інтересів, як і інші способи врегулювання конфлікту інтересів, можуть застосовуватись виключно до особи, у якої наявний конфлікт інтересів.

Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про запобігання корупції» до повноважень Національного агентства з питань запобігання корупції належать надання роз’яснень, методичної та консультаційної допомоги, зокрема, з питань застосування положень цього Закону та прийнятих на його виконання нормативно-правових актів.

Ці Роз’яснення відображають позицію Національного агентства з питань запобігання корупції з метою забезпечення однакового застосування положень Закону України «Про запобігання корупції» стосовно правового статусу викривача і не створюють правових норм.

У Роз’ясненнях враховані результати правозастосовної практики Національного агентства з питань запобігання корупції.

У цих Роз’ясненнях вживаються такі скорочення:

ЄРДР – Єдиний реєстр досудових розслідувань;

Закон – Закон України «Про запобігання корупції»;

КК – Кримінальний кодекс України;

КПК – Кримінальний процесуальний кодекс України;

Національне агентство – Національне агентство з питань запобігання корупції.

1.1. Поняття викривача у кримінальному провадженні та його ознаки

Відповідно до п. 16² ч. 1 ст. 3 КПК викривач – це фізична особа, яка за наявності переконання, що інформація є достовірною, звернулася із заявою або повідомленням про корупційне кримінальне правопорушення до органу досудового розслідування.

Наявність у викривача внутрішнього переконання, що інформація є достовірною, – це стан упевненості особи в тому, що інформація, яку вона повідомляє, свідчить про можливі факти вчинення корупційного правопорушення, і цей стан ґрунтується на її знанні ознак корупційного правопорушення, життєвому чи професійному досвіді або інших обставинах.

Достовірність інформації – її властивість підтверджувати наявність чи відсутність фактичних даних про можливі факти корупційних правопорушень, заснована на внутрішньому переконанні викривача.

За своїм процесуальним статусом викривач є заявником
(п. 25 ч. 1 ст. 3 КПК, ч. 3 ст. 60 КПК) із ширшим колом процесуальних прав.

У випадку якщо у повідомленні викривача наведена інформація про вчинення корупційного кримінального правопорушення, але органом досудового розслідування внесено відомості до ЄРДР за статтею кримінального закону, про кримінальне правопорушення, яке не є корупційним, особа не набуває процесуального статусу викривача, але набуває статус заявника.

1.2. Заява (повідомлення) викривача про кримінальне корупційне правопорушення

Формами звернення викривача до органу досудового розслідування є заява (повідомлення) про корупційне кримінальне правопорушення.

Заява (повідомлення) може бути письмовою або усною і наданою безпосередньо під час особистого звернення заявника до органу досудового розслідування. Усні заяви (повідомлення) викривача уповноважена службова особа органу досудового розслідування вносить до протоколу прийняття заяви про кримінальне правопорушення. Під час особистого звернення заявника із письмовою заявою (повідомленням) до органу досудового розслідування уповноважена службова особа органу приймає і реєструє таке звернення[1].

Фактичні дані у заяві викривача мають складатися з інформації про конкретний факт кримінального корупційного правопорушення.

Заява (повідомлення) викривача про кримінальне корупційне правопорушення має містити усі відомі викривачу відомості, зокрема, про:

обставини правопорушення;

місце і час його вчинення;

спосіб вчинення;

особу, яка вчинила правопорушення;

вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням тощо.

Слідчий, дізнавач, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви (повідомлення) викривача про вчинене кримінальне правопорушення зобов’язаний внести відповідні відомості до ЄРДР, розпочати розслідування та не пізніше ніж через 24 години з моменту внесення таких відомостей надати викривачу витяг з ЄРДР (ч. 9 ст. 214 КПК).

Корупційними кримінальними правопорушеннями відповідно до примітки до ст. 45 КК вважаються кримінальні правопорушення, передбачені статтями:

191 – Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем;

262 – Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживанням службовим становищем;

308 – Викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем;

312 – Викрадення, привласнення, вимагання прекурсорів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем;

313 – Викрадення, привласнення, вимагання обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, чи заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем та інші незаконні дії з таким обладнанням;

320 – Порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів;

357 – Викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження;

410 – Викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна, а також заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем

у випадку їх вчинення шляхом зловживання службовим становищем,

а також кримінальні правопорушення, передбачені статтями:

210 – Нецільове використання бюджетних коштів, здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням;

354 – Підкуп працівника підприємства, установи чи організації;

364 – Зловживання владою або службовим становищем;

364¹ – Зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми;

365² – Зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги;

368 – Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою;

368³ – Підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми;

368⁴ – Підкуп особи, яка надає публічні послуги;

368⁵ – Незаконне збагачення;

369 – Пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі;

369² – Зловживання впливом;

369³ – Протиправний вплив на результати офіційних спортивних змагань.

[1] Про подання заяви регулярними каналами див. Роз’яснення Національного агентства «Щодо особливостей перевірки повідомлень про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції» від 14.07.2020 № 7.

Виходячи з вимог п. 16² ч. 1 ст. 3 КПК викривач може звернутися із заявою або повідомленням про корупційне кримінальне правопорушення до будь-якого органу досудового розслідування. Органами досудового розслідування згідно зі ст. 38 КПК є органи, що здійснюють досудове слідство і дізнання.

Досудове слідство корупційних кримінальних правопорушень здійснюють:

1) слідчі підрозділи:

а) органів Національної поліції. Органами досудового розслідування Національної поліції України є: 1) Головне слідче управління Національної поліції; 2) слідчі управління головних управлінь Національної поліції в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, областях та місті Києві;
3) слідчі відділи (відділення) територіальних (відокремлених) підрозділів поліції;

б) органів Державного бюро розслідувань;

2) підрозділи детективів, підрозділ внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України.

Дізнання щодо корупційних правопорушень здійснюють підрозділи дізнання або уповноважені особи інших підрозділів:

а) органів Національної поліції;

г) органів Державного бюро розслідувань;

ґ) Національного антикорупційного бюро України.

При поданні заяви викривачу рекомендується враховувати підслідність відповідних органів досудового розслідування.

Зокрема, Національне антикорупційне бюро України здійснює досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених ст. 191 (стосовно працівників юридичних осіб публічного права), ст.ст. 364, 368, 368⁵, 369, 369², 410 КК, якщо наявна хоча б одна з таких умов:

1) кримінальне правопорушення вчинено:

Президентом України, повноваження якого припинено, народним депутатом України, Прем’єр-міністром України, членом Кабінету Міністрів України, першим заступником та заступником міністра, членом Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольного комітету України, Головою Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Головою Фонду державного майна України, його першим заступником та заступником, членом Центральної виборчої комісії, Головою Національного банку України, його першим заступником та заступником, Головою Національного агентства з питань запобігання корупції, його заступником, членом Ради Національного банку України, Секретарем Ради національної безпеки і оборони України, його першим заступником та заступником, Постійним Представником Президента України в Автономній Республіці Крим, його першим заступником та заступником, радником або помічником Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України;

державним службовцем, посада якого належить до категорії «А»;

депутатом Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатом обласної ради, міської ради міст Києва та Севастополя, посадовою особою місцевого самоврядування, посаду якої віднесено до першої та другої категорій посад;

суддею (крім суддів Вищого антикорупційного суду), суддею Конституційного Суду України, присяжним (під час виконання ним обов’язків у суді), Головою, заступником Голови, членом, інспектором Вищої ради правосуддя, Головою, заступником Голови, членом, інспектором Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

прокурорами органів прокуратури;

особою вищого начальницького складу державної кримінально-виконавчої служби, органів та підрозділів цивільного захисту, вищого складу Національної поліції, посадовою особою митної служби, якій присвоєно спеціальне звання державного радника митної служби III рангу і вище, посадовою особою органів державної податкової служби, якій присвоєно спеціальне звання державного радника податкової служби III рангу і вище;

військовослужбовцем вищого офіцерського складу Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Національної гвардії України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України;

керівником суб’єкта великого підприємництва, у статутному капіталі якого частка державної або комунальної власності перевищує 50%;

2) розмір предмета кримінального правопорушення або завданої ним шкоди в п’ятсот і більше разів перевищує розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленої законом на час вчинення кримінального правопорушення (якщо кримінальне правопорушення вчинено службовою особою державного органу, правоохоронного органу, військового формування, органу місцевого самоврядування, суб’єкта господарювання, у статутному капіталі якого частка державної або комунальної власності перевищує 50%);

3) кримінальне правопорушення, передбачене ст. 369, ч. 1 ст. 369² КК, вчинено щодо службової особи, визначеної у ч. 4 ст. 18 КК (посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної держави, у тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), іноземні третейські судді, особи, уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному судовому, посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), а також члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і посадові особи міжнародних судів).

Державне бюро розслідувань здійснює досудове розслідування корупційних кримінальних правопорушень, крім віднесених до підслідності НАБУ:

1) вчинених Президентом України, повноваження якого припинено, Прем’єр-міністром України, членом Кабінету Міністрів України, першим заступником та заступником міністра, членом Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Антимонопольного комітету України, Головою Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Головою Фонду державного майна України, його першим заступником та заступником, членом Центральної виборчої комісії, народним депутатом України, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Директором Національного антикорупційного бюро України, Генеральним прокурором, його першим заступником та заступником, Головою Національного банку України, його першим заступником та заступником, Головою Національного агентства з питань запобігання корупції, його заступником, Секретарем Ради національної безпеки і оборони України, його першим заступником та заступником, Постійним Представником Президента України в Автономній Республіці Крим, його першим заступником та заступником, радником або помічником Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, суддею, працівником правоохоронного органу, особою, посада якої належить до категорії «А», крім випадків, коли досудове розслідування цих кримінальних правопорушень віднесено до підслідності Національного антикорупційного бюро України згідно з ч. 5 ст. 216 КПК;

2) вчинених службовими особами Національного антикорупційного бюро України, заступником Генерального прокурора – керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури або іншими прокурорами Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, крім випадків, коли досудове розслідування цих кримінальних правопорушень віднесено до підслідності детективів підрозділу внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України згідно з ч. 5 ст. 216 КПК;

3) проти встановленого порядку несення військової служби (військові кримінальні правопорушення), крім кримінальних правопорушень, передбачених ст. 422 Кримінального кодексу України.

Всі інші корупційні кримінальні правопорушення розслідуються слідчими Національної поліції.

Таким чином, за загальним правилом викривач має право звернутися із заявою (повідомленням) про корупційне кримінальне правопорушення саме до вказаних органів досудового розслідування. Однак відповідно до ч. 1 ст. 53² Закону викривач самостійно визначає, які канали використовувати для повідомлення про можливі факти корупційних правопорушень. Отже, якщо особа звернулася із заявою (повідомленням) до інших правоохоронних органів, прокуратури чи Національного агентства та за результатами розгляду його заяви (повідомлення) було внесено відомості до ЄРДР про вчинення корупційного кримінального правопорушення, така особа вважається викривачем.

Згідно з п. 25 ч. 1 ст. 3 КПК за своїм процесуальним статусом викривач є заявником.

Відповідно до ч. 2 ст. 60 КПК викривач як заявник має право:

1) отримати від органу, до якого він подав заяву, документ, що підтверджує її прийняття і реєстрацію;

2) отримати витяг з ЄРДР;

3) подавати на підтвердження своєї заяви речі і документи;

4) отримати інформацію про закінчення досудового розслідування;

5) отримувати інформацію про стан досудового розслідування, розпочатого за його заявою чи повідомленням. Для отримання інформації викривач звертається із заявою про отримання інформації до відповідного органу досудового розслідування, слідчого чи прокурора. У заяві викривач може просити інформацію про стан та результати досудового розслідування, розпочатого за його заявою чи повідомленням. Інформація надається слідчим або прокурором у строк не більше 5 днів з моменту подання заяви.

Відповідно до ч. 2 ст. 53⁶ Закону вказані особи повинні повідомити викривача про результати розслідування, передбачені ч. 2 ст. 283 КПК, у строк не більше 5 днів з моменту прийняття рішення про:

закриття кримінального провадження;

звернення до суду з клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності;

звернення до суду з обвинувальним актом;

звернення до суду з клопотанням про застосування примусових заходів медичного характеру;

звернення до суду з клопотанням про застосування примусових заходів виховного характеру;

6) отримати винагороду.

Якщо викривач є особою, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають доказуванню під час кримінального провадження, і яка викликана для давання показань, і при цьому він не належить до осіб, визначених у
ч. 2 ст. 65 КПК України, які не можуть бути допитані про певні обставини, він має права та обов’язки свідка, передбачені ст. 66 КПК.

Обов’язками викривача є:

1) прибути за викликом до слідчого, дізнавача, прокурора, слідчого судді, суду, а в разі неможливості прибути за викликом у призначений строк – заздалегідь повідомити про це зазначених осіб (п. 1 ч. 2 ст. 66 КПК);

2) давати правдиві показання під час досудового розслідування та судового розгляду (п. 2 ч. 2 ст. 66 КПК);

3) не перешкоджати встановленню обставин вчинення кримінального правопорушення (п. 2 ч. 1 ст. 57 КПК);

4) не розголошувати без дозволу слідчого, дізнавача, прокурора, суду відомості, які стали йому відомі у зв’язку з участю у кримінальному провадженні і які становлять охоронювану законом таємницю (п. 3 ч. 2 ст. 66 КПК).

Для отримання винагороди викривач, повідомляючи про корупційне кримінальне правопорушення, має дотримуватися таких умов:

активно сприяти розкриттю кримінального корупційного правопорушення;

грошовий розмір предмета цього кримінального правопорушення або завдані державі збитки від такого кримінального правопорушення в 5000 і більше разів мають перевищувати розмір прожиткового мінімуму[1] для працездатних осіб, встановленого законом на час вчинення кримінального правопорушення.

Розмір винагороди викривачу становить 10% від грошового розміру предмета корупційного кримінального правопорушення або від завданої державі шкоди, але не більше 3000 мінімальних заробітних плат[2], встановлених на час вчинення кримінального правопорушення.

Часом вчинення кримінального правопорушення відповідно до
ч. 3 ст. 4 КК є час вчинення особою передбаченої КК України дії або бездіяльності.

Винагорода виплачується викривачу за результатами судового розгляду після ухвалення судом обвинувального вироку, який набрав законної сили.

Суд визначає конкретний розмір винагороди, що підлягає виплаті викривачу, із врахуванням таких критеріїв:

1) персональність інформації – інформація, повідомлена викривачем правоохоронному органу, повинна походити від його особистої обізнаності, у тому числі бути одержаною від третіх осіб. Така інформація не є загальнодоступною та не міститься у публічних звітах, результатах перевірок, матеріалах, дослідженнях, інформаційних повідомленнях органів чи засобів масової інформації, крім випадку, коли викривач є джерелом такої інформації.

Для отримання винагороди важливою умовою є те, що інформація про корупційне кримінальне правопорушення не була відома органу досудового розслідування з інших джерел до моменту її повідомлення викривачем. У випадку повідомлення інформації, яка вже відома органу досудового розслідування (щодо її перевірки здійснюється досудове розслідування), особа набуває статусу викривача, але не може претендувати на винагороду;

2) важливість інформації – повідомлена викривачем інформація повинна містити фактичні дані, що можуть бути перевірені, і сприяти доказуванню хоча б однієї з таких обставин вчинення кримінального корупційного правопорушення:

1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення);

2) винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення;

3) вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням;

4) обставини, які підтверджують, що гроші, цінності та інше майно, які підлягають спеціальній конфіскації, одержані внаслідок вчинення кримінального правопорушення та/або є доходами від такого майна, або призначалися (використовувалися) для схиляння особи до вчинення кримінального правопорушення, фінансування та/або матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи винагороди за його вчинення, або є предметом кримінального правопорушення, у тому числі пов’язаного з їх незаконним обігом, або підшукані, виготовлені, пристосовані або використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення;

5) обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру.

У разі невідповідності повідомлення викривача хоча б одному із двох зазначених критеріїв викривач не може претендувати на винагороду.

Також на винагороду не має права особа, яка:

1) повідомила про корупційне кримінальне правопорушення у рамках угоди у кримінальному провадженні або яка є співучасником корупційного кримінального правопорушення, про яке вона повідомила;

2) повідомила про корупційне кримінальне правопорушення як викривач, маючи при цьому можливість для здійснення офіційного повідомлення про виявлене кримінальне правопорушення у межах реалізації своїх службових повноважень.

[1] Відповідно до ч. 3 ст. 4 Закону України «Про прожитковий мінімум» прожитковий мінімум щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

[2] Згідно з п. 8 ч. 1 ст. 40 Бюджетного кодексу України розмір мінімальної заробітної плати визначається в Законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

Слідчий, дізнавач, прокурор протягом 24 годин з моменту внесення відповідних відомостей до ЄРДР у письмовій формі повідомляє Національне агентство про початок досудового розслідування за участю викривача, підставу початку досудового розслідування і такі відомості:

1) дату надходження заяви (повідомлення) викривача про кримінальне правопорушення;

2) прізвище, ім’я, по батькові викривача;

3) короткий виклад обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, наведених викривачем;

4) попередня правова кваліфікація кримінального правопорушення із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність;

5) прізвище, ім’я, по батькові та посада службової особи, яка внесла відомості до ЄРДР, а також слідчого, прокурора, який вніс відомості до ЄРДР та/або розпочав досудове розслідування.

Копія зазначеного повідомлення Національному агентству надається викривачу.

Зразок повідомлення Національного агентства про початок досудового розслідування за участю викривача наводиться у додатку до цих Роз’яснень.

Інститут захисту викривачів є важливою гарантією їх активності у викритті корупційних правопорушень та запроваджений на виконання міжнародних конвенцій по боротьбі з корупцією.

Так, відповідно до ст. 33 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції кожна держава-учасниця розглядає можливість включення до своєї внутрішньої правової системи належних заходів для забезпечення захисту будь-яких осіб, які добросовісно і на обґрунтованих підставах повідомляють компетентним органам про будь-які факти, пов’язані зі злочинами, передбаченими цією Конвенцією, від будь-якого несправедливого поводження.

Також положення щодо необхідності захисту таких осіб міститься у ст. 22 Кримінальної конвенції Ради Європи про боротьбу з корупцією, згідно з якою кожна Сторона має вживати заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення ефективного й належного захисту осіб, які повідомляють про передбачені Конвенцією корупційні злочини, або в інший спосіб співпрацюють з органами слідства та кримінального переслідування, а також свідків, які дають показання щодо цих злочинів.

Аналогічна норма закріплена у ст. 9 Цивільної конвенції Ради Європи про боротьбу з корупцією, згідно з якою кожна Сторона передбачає у своєму внутрішньому законодавстві належний захист проти будь-якої необґрунтованої санкції щодо працівників, які мають достатні підстави підозрювати корупцію та добросовісно доповідають про свої підозри відповідальним особам або компетентним органам.

Відповідно до ч. 2 ст. 53 Закону за наявності загрози життю, житлу, здоров’ю та майну викривачів, їх близьких осіб у зв’язку із здійсненим повідомленням про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, інших порушень цього Закону правоохоронними органами до них можуть бути застосовані правові, організаційно-технічні та інші спрямовані на захист від протиправних посягань заходи, передбачені Законом України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві».

Право на забезпечення безпеки відповідно до Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» мають виключно викривачі, які повідомили про кримінальне корупційне правопорушення та набули процесуального статусу заявника, а також близькі особи викривачів, які повідомили про кримінальне корупційне правопорушення.

Отже, викривачі, які повідомили не про корупційне, а про пов’язане з корупцією правопорушення або порушення інших вимог Закону, не мають права на забезпечення безпеки.

Для застосування заходів безпеки до викривачів мають бути відповідні приводи і підстави, передбачені ст. 20 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві».

Підставою, згідно з ч. 1 ст. 20 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві», є дані, що свідчать про наявність реальної загрози життю, здоров’ю, житлу і майну викривача (наявність усних чи письмових погроз, виявлення в ході проведення негласних слідчих (розшукових) дій чи оперативно-розшукових заходів інформації про підготовку посягання на викривача тощо).

Приводами для вжиття заходів безпеки можуть бути: заява викривача або його близької особи[1]; звернення керівника відповідного державного органу; отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю, здоров’ю, житлу та майну зазначених осіб (ч. 2 ст. 20 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»).

До викривачів можуть бути застосовані правові, організаційно-технічні та інші спрямовані на захист від протиправних посягань заходи, передбачені
ст. 7 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві».

До правових заходів належать:

забезпечення конфіденційності відомостей про особу;

закритий судовий розгляд.

До організаційно-технічних заходів належать:

особиста охорона, охорона житла і майна;

видача спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку;

використання технічних засобів контролю і прослуховування телефонних та інших переговорів, візуальне спостереження;

заміна документів та зміна зовнішності;

зміна місця роботи або навчання з компенсацією різниці у зарплаті відповідно до законодавства;

переселення в інше місце проживання;

поміщення до дошкільної виховної установи або установи органів соціального захисту населення.

Відповідно до ч. 6 ст. 130¹ КПК з метою захисту персональних даних анонімного викривача після їх розкриття для суду можуть бути здійснені, зокрема, такі заходи безпеки, як забезпечення конфіденційності відомостей про особу та/або закритий судовий розгляд.

З цією метою, відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 15 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» здійснюється обмеження відомостей про особу в матеріалах перевірки (заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій та інших матеріалах кримінального провадження, заміна прізвища, імені, по батькові в цих документах псевдонімами за постановою органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, слідчого, дізнавача, прокурора або за ухвалою слідчого судді, суду про зміну анкетних даних. Ці постанови (ухвали) до матеріалів справи не приєднуються, а зберігаються окремо в органі, у провадженні якого перебуває кримінальне провадження.

Для забезпечення безпеки викривача суд за власною ініціативою або за клопотанням учасників кримінального провадження може прийняти рішення про проведення допиту викривача з використанням відеоконференції при трансляції з іншого приміщення, в тому числі у спосіб, що унеможливлює ідентифікацію особи, яка дає показання (ч. 2 ст. 16 Закону України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві»).

[1] Визначення близьких осіб див. в абз. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції».

Посилання на: Форму повідомлення

.

• Аналітичний звіт Рейтинг прозорості та підзвітності міст – 2020.
  В Аналітичному звіті сформовано рейтинг прозорості 100 найбільших міст України. Експертиами проаналізовано відкритість міських рад за показниками в 14 сферах. За результатами дослідження
  надано рекомендації та консультації міськрадам щодо впровадження найкращих
  практик прозорості та підзвітності місцевої влади.

1. Посібник «100 корупційних схем в регіонах України», 2020 р.
   Посібник зібрав описи 100 корупційних схем сформованих за результатами консультацій із галузевими експертами та громадськими активістами з урахуванням проведеного аналізу антикорупційних програм органів місцевого самоврядування, повідомлень у засобах масової інформації, матеріалів журналістів – розслідувачів та Відкритого офісу Національного антикорупційного бюро України.
   

2. Посібник проти корупційних схем для органів місцевого самоврядування, журналістів та громадських активістів «ТОП 20 корупційних схем на місцях – які вони та як їх здолати», 2020 р.
   Посібник зібрав перелік кроків та інструментів для подолання найбільш поширених та масштабних корупційних схем, що турбують місцеві громади та стосуються різних сфер.
   

3. Матеріали конференції «100+ корупційних схем: антикорупційний порядок денний для Уряду та громадськості», 2019 р.
   Зібрані матеріали описів 139 корупційних схем та шляхів їх подолання. Заходи напрацьовані представниками більш, ніж 100 організацій, галузевими експертами, небайдужими громадянами на платформі урядово-громадської ініціативи «Разом проти корупції».

4. Полісі-бріф: «Громадянське суспільство проти корупції в регіонах України: рекомендації щодо (міжнародної) допомоги», липень 2019 р.
   У аналітичному документі зібрані рекомендації для донорських програм та організацій, що спеціалізуються на антикорупційних проєктах в Україні щодо підвищення ефективності співпраці донорів з громадськими організаціями на регіональному та місцевому рівнях в Україні.
   

5. Полісі-бріф: «Коли антикорупційний активізм в Україні має вплив? Уроки для міжнародної підтримки», липень 2019 р.
   У аналітичному документі зібрані ключові результати дослідження антикорупційного активізму на регіональному рівні України та значення отриманих результатів для міжнародних донорських організацій.
   

6. Аналітичне дослідження: «Громадянське суспільство проти корупції в Україні: способи впливу», липень 2019 р.

У аналітичному документі зібрані дані, отримані у ході комплексного дослідження антикорупційного активізму на основі інтерв’ю з представниками антикорупційних громадських ініціатив у містах на всіх підконтрольних уряду України територіях. Науковим внеском цього дослідження є сприяння розумінню ефективності антикорупційних організацій, що функціонують в Україні.

7. Аналітичне дослідження: «Аналіз контекстних факторів, що впливають на антикорупційну діяльність в регіонах України», липень 2019 р.
   У аналітичному документі зібрані дані, які сприяють ефективності антикорупційного активізму, шляхом вивчення інституційних та структурних контекстних  факторів,  які  формують  суспільно-орієнтовані  антикорупційні  ініціативи в регіонах  України. 

8. Аналітичне дослідження: «Чи співвідноситься прозорість діяльності з ефективністю: аналізуємо роботу Парламенту», 2019 р.
   У аналітичному документі порушуються питання прозорості в оцінюванні ефективності роботи українського парламенту та його окремих комітетів, шляхом  порівняльного аналізу наукових підходів, аналітичних  матеріалів,  відкритих  даних та проведених опитувань.

9. Полісі-бріф: «Представництво жінками-парламентарями інтересів жінок в процесі ухвалення антикорупційного законодавства в Україні», 2019 р.
   Аналітичний документ ґрунтується на результатах дослідження просування інтересів жінок в процесі ухвалення антикорупцйного законодавства депутатами Верховної Ради України VIII скликання.
   

10. Полісі-бріф: «Як допомогти місцевим антикорупційним ініціативам перетворитися на потужні антикорупційні організації в регіонах України», 2019 р.
    У аналітичному документі зібрані рекомендації щодо підвищення ефективності співпраці донорів з регіональними та місцевими антикорупційними організаціями.
    

11. Резюме моніторингового звіту: «Вплив місцевих громадських організацій на впровадження антикорупційних реформ в регіонах України», 2019 р.
    Моніторинговий звіт зібрав інформацію про особливості діяльності місцевих антикорупційних організацій в різних регіонах України, загальні тенденції, успіхи та виклики місцевих антикорупційних ініціатив, а також рекомендації щодо співпраці донорів з місцевими організаціями.

12. Науково-практичний коментар до Закону України «Про запобігання корупції», 2018 р.
    В коментарі здійснено роз’яснення положень Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 р.

13. Посібник для уповноваженого підрозділу (особи) з питань запобігання та виявлення корупції, 2018 р.
    Підручник підготовано Центром політичних студій та аналітики «Ейдос» за підтримки американського народу, наданої через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) в рамках проєкту «Підтримка організацій-лідерів у протидії корупції в Україні «Взаємодія!».

14. Аналітичне дослідження: «Оцінка корупційних ризиків в Україні: поточний стан справ. Висновки і рекомендації», 2018 р.
    У аналітичному документі зібрані погляди щодо стану оцінки корупційних ризиків в Україні. Дослідження розроблене за підтримки EUACI, Антикорупційної ініціативи ЄС в Україні.

15. Наукове видання: «Правовий статус викривачів», 2016 р.
    У виданні міститься переклад проєкту Закону  «Про  захист  викривачів  і  розкриття  інформації  про  шкоду  або  загрозу  суспільним  інтересам», який акумулює найкращі стандарти захисту викривачів, що розкриває правову природу інституту викривачів і пояснює необхідність їх правового захисту в Україні.

16. Посібник з оцінки корупційних ризиків та розробки планів протидії корупції, 2015 р.
    Посібник було розроблено на виконання вимоги Закону України «Про запобігання корупції» від 14.10.2014 про необхідність проведення на регулярній основі оцінки корупційних ризиків у державних та відповідних приватних установах.

17. Офіційне видання: «Керування ризиком. Методи загального оцінювання ризику» (стандарт IEC/ISO 31010:2009), 2015 р.
    У стандартні наведені систематичні методи загального оцінювання ризиків.

18. Методологія з оцінки антикорупційних програм.
    В методології зібрана інформація про критерії оцінки антикорупційних програм, а також загальні засади процесу аналізу програм, шляхом формування внутрішніх антикорупційних політик державних органів влади.

19. Аналітичне дослідження: «Проведення заходів щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів у суб’єктів, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, а також заборон та обмежень».
    У аналітичному документі зібрані поради щодо підготовки заходу з питань запобігання і врегулювання конфлікту інтересів та інших заборон.

Законом України від 02.10.2019 № 140-IX внесено зміни до Закону, зокрема ч. 2 ст. 52 Закону доповнено абзацом другим, яким визначено, що повідомлення про суттєві зміни в майновому стані подають суб’єкти декларування, які є службовими особами, що займають відповідальне та особливо відповідальне становище, а також суб’єкти декларування, які займають посади, пов’язані з високим рівнем корупційних ризиків, перелік яких затверджений Національним агентством.

Перелік посад, які передбачають зайняття відповідального або особливо відповідального становища, визначено у примітці до ст. 50 Закону, перелік посад з високим та підвищеним корупційним ризиком затверджено рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції від 17.06.2016 № 2.

Інші суб’єкти декларування повідомлення про суттєві зміни в майновому стані не подають.

Із прийняттям Верховною Радою України та введенням в дію Закону України “Про запобігання корупції” в Україні сформовано нову трьохрівневу систему планування запобігання та виявлення корупції.

Цю систему складають:

засади антикорупційної політики (Антикорупційна стратегія), які визначаються Верховною Радою України;

державна програма з виконання Антикорупційної стратегії, яка затверджується Кабінетом Міністрів України;

антикорупційні програми, які приймаються в органах влади, визначених у частині першій статті 19 Закону (далі – органи влади).

Так, відповідно до частини першої статті 19 Закону антикорупційні програми приймаються в Адміністрації Президента України, Апараті Верховної Ради України, Секретаріаті Кабінету Міністрів України, Секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Генеральній прокуратурі України, Службі безпеки України, міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, інших державних органах, юрисдикція яких поширюється на всю територію України, обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях, державних цільових фондах, Апараті Ради національної безпеки і оборони України, Національному банку України, Рахунковій палаті, Центральній виборчій комісії, Вищій раді юстиції, Верховній Раді Автономної Республіки Крим, обласних радах, Київській та Севастопольській міських радах, Раді міністрів Автономної Республіки Крим.

При цьому Закон здійснює градацію суб’єктів затвердження антикорупційних програм з урахуванням визначених законодавством особливостей системи управління, які функціонують у органах влади.

Так, у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Секретаріаті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Генеральній прокуратурі України, Службі безпеки України, обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях прийняття антикорупційних програм здійснюється шляхом затвердження їх керівниками.

При цьому в Національному банку України прийняття антикорупційної програми здійснюється шляхом затвердження Правлінням банку, в Рахунковій палаті, Центральній виборчій комісії, Вищій раді правосуддя, Верховній Раді Автономної Республіки Крим обласних радах, Київській та Севастопольській міських радах (з урахуванням того, що прийняття рішень відповідних органів здійснюється на засадах колегіальності) – шляхом затвердження їх рішеннями.

Звертаємо увагу, що антикорупційна програма має визначати правила і процедури щодо запобігання та виявлення корупції не лише в апараті органу влади, а й у сфері діяльності, у якій відповідний орган забезпечує формування чи реалізує державну політику.

З огляду на вказане Закон не визначає вичерпного переліку органів влади, в яких приймаються антикорупційні програми, водночас включає органи, які забезпечують діяльність державних органів або посадових осіб (Адміністрація Президента України, Секретаріат Кабінету Міністрів України, Апарат Верховної Ради України, Секретаріат Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Апарат Ради національної безпеки і оборони України), органи виконавчої влади, конституційні органи (Вища рада правосуддя, Служба безпеки України, Генеральна прокуратура України, Національний банк України, Рахункова палата, Центральна виборча комісія), органи місцевого самоврядування, юрисдикція яких поширюється на певну адміністративно-територіальну одиницю (обласні, Київська та Севастопольська міські ради), та при цьому містить формулювання “інші державні органи, юрисдикція яких поширюється на всю територію України”. Слід зазначити, що відповідне формулювання вживається також у примітках до статей 50 (для здійснення повної перевірки декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) та 56 (для цілей спеціальної перевірки) Закону – при визначенні службових осіб (посад), які займають відповідальне та особливо відповідальне становище.

До таких органів можна віднести, наприклад, національні комісії, які здійснюють регулювання у певній сфері (енергетики та комунальних послуг, зв’язку та інформатизації, ринків фінансових послуг, цінних паперів та фондового ринку), Національне антикорупційне бюро України, вищі органи судової гілки влади (Верховний Суд України, Конституційний Суд України), Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення тощо.

Крім того, антикорупційні програми відповідно до приписів статті 19 Закону в обов’язковому порядку затверджуються у державних цільових фондах, таких як, наприклад, Фонд соціального страхування України, Фонд соціального захисту інвалідів.

З аналізу норм Закону, що визначають обов’язковість запровадження антикорупційних програм у органах влади, вбачається, що антикорупційні програми приймаються органом влади, водночас заходи, закріплені у них, є обов’язковими до виконання усіма юридичними особами, що становлять систему органу влади, враховуючи його організаційну структуру (включаючи його центральний апарат, його територіальні органи, підприємства, установи, організації, що входять до сфери його управління тощо).

Варто пам’ятати, що якісна підготовка та виконання антикорупційної програми кожного органу влади – це запорука зменшення рівня корупції в Україні в цілому, та, як наслідок, збільшення рівня довіри населення до органів влади. Саме тому антикорупційна програма не повинна бути імітацією запобігання та протидії корупції в органі влади, а має передбачати конкретні кроки для запобігання та мінімізації порушень посадовими особами норм спеціальних нормативно-правових актів, що є передумовою вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, а також удосконалення відповідних актів у разі відсутності або нечіткості адміністративних процедур.

У зв’язку з цим неабияка роль у процесі підготовки та виконання таких програм відведена саме суб’єкту затвердження антикорупційної програми, який повинен розуміти її мету, забезпечити надання допомоги під час здійснення аналітичної роботи і прогнозування заходів та основних цілей, які планується досягти.

Антикорупційні програми органів влади, як і заходи щодо їх підготовки, не повинні носити формальний характер, оскільки направлені на реальне зменшення рівня корупції в усіх сферах діяльності держави через вжиття закріплених у ній тих чи інших заходів, які є оптимальними та найбільш очікуваними для суспільства.

Саме тому процес підготовки антикорупційної програми має бути прозорим і відкритим, а заходи, сформовані у ній, – спрямованими на досягнення конкретного результату та максимально зрозумілими для їх реалізації.

Тому надзвичайно важливим є залучення до здійснення усіх заходів та дій під час підготовки антикорупційних програм представників громадськості та експертів, які володіють як теоретичними, так і практичними знаннями про особливості роботи органу та сферу його регулювання.

Так, наприклад, для здійснення підготовки антикорупційної програми Національного агентства України з питань державної служби може залучати представників громадськості та експертів, які мають досвід роботи у сфері державного управління, державної служби або служби в органах місцевого самоврядування, а також володіють фаховими знаннями про внутрішнє (організаційну структуру, механізми контролю тощо) та зовнішнє середовище Нацдержслужби.

Відповідальність за підготовку антикорупційних програм як одного із основних складових організації роботи із запобігання та виявлення корупції несе суб’єкт затвердження антикорупційної програми.

При цьому організацію роботи та контроль за розробкою антикорупційної програми може бути покладено на керівника або заступника керівника органу влади (члена колегіального органу), а здійсненням заходів з її підготовки може займатися як безпосередньо суб’єкт затвердження антикорупційної програми (наприклад, обласна рада), так і уповноважений підрозділ (уповноважена особа) з питань запобігання та виявлення корупції (у разі його утворення, далі – уповноважений підрозділ) або ж інший структурний підрозділ (посадова особа) органу влади, визначений рішенням такого суб’єкта.

Крім того, рішенням суб’єкта затвердження антикорупційної програми може бути створено допоміжний орган (робочу групу, комісію) з питань підготовки антикорупційної програми.

Згідно із вимогами Закону антикорупційні програми повинні передбачати:

1. Визначення засад загальної відомчої політики щодо запобігання та протидії корупції у відповідній сфері, заходи з їх реалізації, а також з виконання антикорупційної стратегії та державної антикорупційної програми.

2. Оцінку корупційних ризиків у діяльності органу, установи, організації, причини, що їх породжують та умови, що їм сприяють.

3. Заходи щодо усунення виявлених корупційних ризиків, осіб, відповідальних за їх виконання, строки та необхідні ресурси.

4. Навчання та заходи з поширення інформації щодо програм антикорупційного спрямування.

5. Процедури щодо моніторингу, оцінки виконання та періодичного перегляду програм.

6. Інші спрямовані на запобігання корупційним та пов’язаним з корупцією правопорушенням заходи.

Найоптимальнішим варіантом відображення вищевказаного у тексті антикорупційної програми є формат розділів або додатків до неї.

При наповненні вказаного розділу антикорупційної програми органам влади слід керуватися в першу чергу положеннями Закону, спеціальних законів, що регулюють їх діяльність, положеннями про відповідні органи влади тощо.

Зокрема, у цьому розділі рекомендується вказувати інформацію щодо заходів, які будуть вжиті органом влади для забезпечення дотримання та виконання на постійній основі антикорупційних механізмів, таких як, наприклад, декларування майна, доходів, витрат посадовими та службовими особами органу влади, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів у діяльності осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, дотримання ними правил етичної поведінки, вимог та обмежень, встановлених Законом, інших заходів із запобігання вчинення корупційних та пов’язаних з корупцією правопорушень, захисту викривачів та залучення громадськості до формування та реалізації загальної відомчої політики щодо запобігання та протидії корупції тощо.

Крім того, до зазначеного розділу органом влади відповідно до компетенції включаються заходи з реалізації Антикорупційної стратегії, а також заходи із виконання державної програми, відповідальним за здійснення яких визначено орган влади (у тому числі у якості співвиконавця).

Одним з етапів підготовки антикорупційної програми органу влади є проведення оцінки корупційних ризиків у його діяльності.

Саме інформація про її проведення має бути включена до відповідного розділу антикорупційної програми, зокрема інформація про методи і способи оцінки корупційних ризиків, ідентифіковані корупційні ризики, корупційні або пов’язані з корупцією правопорушення, вчиненню якого вони сприяють, джерела інформації, які використовувалися для оцінки ризиків, а також визначені рівні корупційних ризиків.

Єдиний підхід в органах влади до організації роботи з оцінки корупційних ризиків, що виникають при реалізації ними своїх повноважень, комплекс правил і процедур щодо оцінки корупційних ризиків у їх діяльності визначено у Методології.

Здійснення оцінки корупційних ризиків спрямоване на виявлення найбільш вразливих до корупції процесів, які мають місце під час здійснення посадовими особами органу влади своїх повноважень, а також причин і умов, що сприяють виникненню корупційних схем.

Процес оцінки корупційних ризиків органу влади складається з таких основних етапів:

організаційно-підготовчі заходи (прийняття рішення про проведення оцінки корупційних ризиків та його публікація на офіційному веб-сайті органу влади, формування комісії, розробка робочого плану оцінки корупційних ризиків);

ідентифікація (виявлення) корупційних ризиків (визначення в органі влади вразливих до ризиків сфер діяльності, функцій та завдань та їх аналіз);

оцінка корупційних ризиків;

складання звіту за результатами оцінки корупційних ризиків.

Для здійснення оцінки корупційних ризиків найбільш оптимальним є колегіальне оцінювання, тобто створення комісії з оцінки корупційних ризиків органу влади (далі – комісія), до складу якої включаються працівники структурних підрозділів органу влади та, за згодою, представники громадськості, експерти, які володіють знаннями про внутрішнє і зовнішнє середовище органу влади та мають досвід роботи у сфері його діяльності.

Перевагою такого варіанту є те, що він забезпечує безпосередню причетність органу влади до процесу та результатів і, як наслідок, його зацікавленість у виконанні заходів по усуненню корупційних ризиків.

Водночас орган влади, за наявності відповідних фінансових ресурсів, може здійснити зовнішню оцінку корупційних ризиків, залучивши для виконання відповідного завдання аудиторську компанію або незалежного аудитора.

Суб’єкт затвердження антикорупційної програми визначає голову комісії та її персональний склад, строк проведення оцінки корупційних ризиків, а також затверджує положення про неї.

Рекомендується створювати комісії із чисельністю 10 – 20 членів, в залежності від кількості працівників та кількості виконуваних органом влади функцій. Наприклад, для установ до 50 працівників комісія може складатися із 3 – 5 членів.

До складу комісії обов’язково залучається керівний персонал структурних підрозділів, які забезпечують виконання загальних функцій органу влади: служби управління персоналом, бухгалтерської та юридичної служб, структурного підрозділу внутрішнього аудиту, уповноваженого підрозділу (у разі їх утворення). Крім того, доцільно залучати керівників (працівників), відповідальних за здійснення спеціальних функцій органу влади, наприклад: контрольно-ревізійний підрозділ, підрозділ ліцензування, підрозділ, який здійснює координацію надання адміністративних послуг тощо, а також працівників територіальних органів органу влади (у разі їх утворення).

Головою комісії може бути визначено керівника уповноваженого підрозділу (у разі наявності) або іншу, уповноважену суб’єктом затвердження антикорупційної програми, особу керівного складу.

Суб’єкт затвердження антикорупційної програми забезпечує комісію відповідними повноваженнями (затверджуючи положення про неї) та матеріальними ресурсами, необхідними для проведення оцінки корупційних ризиків.

Довідково: Комісія за рішенням суб’єкта затвердження антикорупційної програми може відповідати як лише за проведення оцінки корупційних ризиків органу влади, так і в цілому за процес розробки його антикорупційної програми.

На різних етапах проведення оцінки корупційних ризиків до роботи комісії можуть в установленому законодавством порядку залучатися інші працівники органу влади (за згодою), які не входять до її складу, але можуть надати інформацію для здійснення об’єктивної та якісної оцінки корупційних ризиків.

Комісія, як і будь-який інший допоміжний орган органу влади, веде протоколи засідання. Комісії рекомендується ретельно документувати висновки та рішення, які вона приймає при проведенні оцінки корупційних ризиків. Звіт за результатами оцінки корупційних ризиків у діяльності органу влади включається до антикорупційної програми.

Інформація про частоту засідань комісії, повноваження голови, права та відповідальність членів комісії визначаються у положенні про неї.

Водночас об’єкти, методи та способи оцінки корупційних ризиків, джерела інформації для її проведення, особи, відповідальні за проведення оцінки корупційних ризиків, та строки проведення оцінки по кожному об’єкту визначаються безпосередньо комісією.

Відповідна інформація відображається у робочому плані оцінки корупційних ризиків, який, за необхідності, може переглядатися комісією на різних етапах здійснення оцінки корупційних ризиків.

Приклад робочого плану оцінки корупційних ризиків наведено на малюнку.

Визначення об’єктів оцінки рекомендовано проводити з урахуванням загальних та спеціальних функцій та завдань органу влади.

Приклади таких функцій і процесів наведені на малюнку.

Для забезпечення проведення якісної оцінки корупційних ризиків, за необхідності, рекомендується провести навчання членів комісії Методології.

Таке навчання може бути проведено уповноваженим підрозділом або запрошеними зовнішніми експертами.

Ідентифікація (виявлення) корупційних ризиків

Ідентифікація корупційних ризиків проводиться шляхом дослідження (аналізу) зовнішнього та внутрішнього середовища органу влади на предмет виявлення чинників корупційних ризиків у нормативно-правових актах і організаційно-управлінській діяльності органу влади.

Комісія під час проведення оцінки ризиків визначає внутрішні (керівники або інші працівники, які виконують функції органу влади, мають вплив на процеси, у тому числі прийняття рішень) та зовнішні (юридичні особи, які є об’єктами регулювання, інші органи влади, громадські організації, засоби масової інформації, споживачі адміністративних послуг тощо) по відношенню до органу влади зацікавлені сторони, їхні інтереси та взаємозв’язки, які можуть впливати на появу корупційних ризиків та корупційних вчинків, або можуть сприяти зменшенню ризиків та запобіганню корупційних вчинків.

Необхідність визначення зацікавлених сторін зумовлена тим, що можливість вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень найчастіше виникає саме під час їх взаємодії.

Комісія для розуміння середовища органу влади може підготувати перелік документів та інформації, визначити джерела одержання інформації та безпосередньо зібрати ці документи та інформацію, зокрема:

шляхом проведення інтерв’ювання (соціологічного опитування), анкетування (в тому числі анонімного) працівників органу влади, а також представників громадськості, які взаємодіяли (взаємодіють) з органом влади, зокрема з використанням електронної пошти, мережі Інтернет, телефону тощо;

опрацювання:

нормативно-правових актів та організаційно-розпорядчих документів, що регулюють діяльність органу влади, його територіальних органів, підрозділів та здійснення окремих процедур;

внутрішні інструкції, які регулюють різні аспекти діяльності органу влади, включаючи управління персоналом, фінансове управління, кодекс етики та урегулювання конфлікту інтересів тощо;

положень про територіальні органи, структурні підрозділи, посадових інструкцій працівників;

результатів зовнішніх та внутрішніх перевірок, аудитів, інспекцій;

результатів службових розслідувань правопорушень;

листів, звернень, скарг щодо органу влади, які містять інформацію про сфери діяльності, в яких можливе вчинення корупційних правопорушень або правопорушень, пов’язаних з корупцією;

інформації з відкритих джерел стосовно органу влади (засобів масової інформації, соціальних мереж, відкритих єдиних та державних реєстрів) тощо.

Оскільки корупція найчастіше пов’язана з прийняттям рішень і виникає через уразливість до корупції процесів та обставин, які оточують процес прийняття рішень, варто детально проаналізувати процеси, через які орган влади реалізує свої основні та спеціальні функції, з метою виявлення їхньої уразливості до корупції.

Для визначення чинників та загроз корупційних ризиків можна використовувати моделювання шляхом здійснення аналізу нормативно-правових актів та організаційно-розпорядчих документів, які регламентують відповідні функції та процеси. Розроблені на основі аналізу цих документів моделі процесів та їх описи перевіряються шляхом обговорення їх з виконавцями та учасниками процесів, наприклад, через інтерв’ю з працівниками органу влади, які задіяні в даному процесі, а також з тими, хто звертався до органу влади для отримання послуг.

Визначені моделі можуть бути використані комісією для виявлення умов та причин, що заохочують (стимулюють), викликають або дозволяють скоєння посадовою особою при виконанні нею функцій держави або місцевого самоврядування діянь, які можуть призвести до вчинення корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією. При проведенні оцінки корупційних ризиків комісія може сформувати перелік питань, на які існує необхідність знайти відповіді для ідентифікації корупційних ризиків (орієнтовний перелік питань, який може використовуватись для ідентифікації корупційних ризиків наведено у додатку 1 до цих Методичних рекомендацій).

Нормативно-правові акти, які регулюють діяльність органу влади, аналізуються на предмет виявлення норм щодо здійснення органом влади дискреційних повноважень і норм, що сприяють вчиненню корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією (нечітко сформульовані дефініції та мовні конструкції, правові колізії тощо).

Ідентифікація корупційних ризиків в організаційно-управлінській діяльності органу влади передбачає вивчення та аналіз таких питань:

організаційна структура органу влади;

система внутрішнього контролю;

управління персоналом;

проведення процедур закупівель;

надання адміністративних послуг;

реалізація контрольно-наглядових функцій;

дотримання вимог, обмежень, заборон, встановлених Законом;

інших питань, що випливають з діяльності органу влади.

За результатами ідентифікації корупційних ризиків здійснюється їх формальне визначення, яке включає проаналізовані функції, завдання органу влади або конкретні напрями діяльності структурних підрозділів, існуючі заходи контролю та опис корупційного ризику.

Приклад формального визначення корупційних ризиків за результатами їх ідентифікації наведено на малюнку.

Оцінка корупційних ризиків

Оцінка корупційних ризиків здійснюється за критеріями ймовірності виникнення ідентифікованих корупційних ризиків та наслідків корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією.

Оцінка ймовірності виникнення корупційного ризику визначається відповідно до частоти випадків вчинення корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією, з урахуванням часових меж.

Частота випадків вчинення корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією, визначається за такими рівнями:

напевно або майже напевно – корупційне правопорушення чи правопорушення, пов’язане з корупцією, може бути скоєно у короткостроковій перспективі – найближчі кілька місяців (до одного року) – та може бути повторено;

рідко – корупційне правопорушення чи правопорушення, пов’язане з корупцією, було вчинено тільки один раз протягом останніх трьох років та існує ймовірність, що його буде вчинено протягом трьох років;

ніколи – корупційне правопорушення чи правопорушення, пов’язане з корупцією, не було скоєно і вірогідність його вчинення майже неможлива.

Прикладами корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень є:

1) привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (стаття 191 Кримінального кодексу України);

2) нецільове використання бюджетних коштів, здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням (стаття 210 Кримінального кодексу України);

3) зловживання владою або службовим становищем, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби з метою одержання будь-якої неправомірної вигоди для самої себе чи іншої особи (стаття 364 Кримінального кодексу України);

4) прийняття пропозиції, обіцянки або одержання службовою особою неправомірної вигоди, прохання надати таку вигоду для себе чи третьої особи за вчинення чи невчинення такою службовою особою в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає неправомірну вигоду, чи в інтересах третьої особи будь-якої дії з використанням наданої їй влади чи службового становища (стаття 368 Кримінального кодексу України);

5) порушення вимог щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів (стаття 172-7 Кодексу України про адміністративні правопорушення);

6) порушення встановлених законом обмежень щодо одержання подарунків, сумісництва та суміщення з іншими видами діяльності, вимог фінансового контролю (статті 172-4 – 172-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення);

7) незаконне одержання від фізичних, юридичних осіб грошових коштів або іншого майна, нематеріальних активів, майнових переваг, пільг чи послуг (стаття 54 Закону);

8) незаконне розголошення або використання в інший спосіб особою у своїх інтересах інформації, яка стала їй відома у зв’язку з виконанням службових повноважень (стаття 172-8 Кодексу України про адміністративні правопорушення).

Звертаємо увагу, що під корупційними та пов’язаними з корупцією правопорушеннями розуміються не лише порушення вимог Закону, які потягнули за собою притягнення посадової особи органу влади до кримінальної (наприклад, за прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди, зловживання владою або службовим становищем тощо) або адміністративної відповідальності (порушення встановлених законом обмежень щодо одержання подарунків, суміщення, фінансового контролю, неповідомлення про конфлікт інтересів або вчинення дій в умовах реального конфлікту інтересів тощо), а й випадки порушення, які мають наслідком дисциплінарну відповідальність порушника (як окремо, так і у сукупності з іншими видами відповідальності), а також цивільно-правову відповідальність (у тому числі органу влади, із правом регресу до винної особи).

Відповідно до критеріїв ймовірності виникнення корупційному ризику йому присвоюється рівень “низький”, “середній”, “високий”, та оцінюється за трибальною шкалою: низька – 1 бал, середня – 2 бали; висока – 3 бали.

Приклад оформлення результатів оцінки ймовірності виникнення корупційного ризику наведено у додатку 1 до Методології.

Відповідно до критеріїв наслідків корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією, корупційному ризику присвоюється рівень “низький”, “середній”, “високий”, та оцінюється за трибальною шкалою: низька – 1 бал, середня – 2 бали, висока – 3 бали.

Оцінка наслідків корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією, визначається відповідно до розмірів втрат органу влади, які комісія встановлює самостійно.

Приклад рівнів ймовірності наслідків корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією, та критеріїв їх визначення наведено у додатку 2 до Методології.

Приклад оформлення результатів оцінки наслідків корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією, наведено у додатку 3 до Методології.

Пріоритетність (ступінь) корупційних ризиків встановлюється за їх кількісним рівнем, який визначається множенням рівня ймовірності виникнення корупційного ризику на рівень наслідку корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією.

Пріоритетність корупційних ризиків оцінюється за шкалою:

низька – від 1 до 2 балів;

середня – від 3 до 4 балів;

висока – від 6 до 9 балів.

Приклад оформлення результатів оцінки корупційних ризиків за кількісним рівнем наведено у додатку 4 до Методології.

Складання звіту за результатами оцінки корупційних ризиків

За результатами оцінки корупційних ризиків у діяльності органу влади комісія готує звіт.

Звіт за результатами оцінки корупційних ризиків містить:

ідентифіковані корупційні ризики, чинники корупційних ризиків та можливі наслідки корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією;

пропозиції щодо заходів із усунення (зменшення) рівня виявлених корупційних ризиків.

Приклад оформлення ідентифікованих корупційних ризиків, чинників корупційних ризиків та можливі наслідки корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією наведено на малюнку.

Звіт за результатами оцінки корупційних ризиків у діяльності органу влади затверджує суб’єкт затвердження антикорупційної програми та включається до антикорупційної програми.

Наповнення вказаного розділу здійснюється за результатами здійсненої оцінки корупційних ризиків у діяльності органів влади.

Заходи щодо усунення виявлених корупційних ризиків полягають у визначенні можливих механізмів протидії та запобігання корупційним ризикам, містять пропозиції щодо шляхів їх реалізації та спрямовані на ліквідацію або мінімізацію умов (причин) виникнення корупційних ризиків.

У цьому розділі можуть бути визначені такі заходи щодо усунення корупційних ризиків як, наприклад:

1) усунення корупціогенних факторів в законодавчих та інших нормативно-правових актах;

Визначаються нормативно-правові, акти органу влади, положення яких потрібно змінити, щоб мінімізувати ймовірність вчинення посадовими особами корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, в тому числі шляхом чіткого визначення адміністративних процедур, усунення колізії або прогалин, зменшення дискреційних повноважень або встановлення належного контролю за їх здійсненням, зменшення надмірних обтяжень (зокрема при отриманні дозвільних документів, довідок, ліцензій), та поширеної практики безпосереднього контакту посадових осіб з третіми особами, відсутність вимог обґрунтування рішень тощо.

При цьому у разі виявлення за результатами оцінки корупційних ризиків зовнішніх корупційних ризиків, які полягають у недосконалості нормативно-правових актів, суб’єктом прийняття яких не є орган влади, виявлені корупційні ризики та пропозиції щодо їх усунення (мінімізації) направляються до Національного агентства.

Наприклад: Міністерство освіти і науки України за результатами оцінки корупційних ризиків виявило корупційні ризики, які полягають у недосконалості актів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, іншого центрального органу виконавчої влади, що регулюють діяльність Міністерства.

2) стандартизація і оптимізація усіх процесів, розробка стандартних процедур стосовно ключових функцій з чітким описом виконання функцій та розмежуванням відповідальності і повноважень;

3) відокремлення та розмежування несумісних функцій або таких, які у своїй сукупності створюють можливості для вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень;

Прикладом несумісних функцій може бути виконання за посадою функцій з видачі ліцензій та контролю за дотриманням ліцензійних умов, функції із запобігання корупції в органі влади та протидії корупції (здійснення структурним підрозділом внутрішньої безпеки завдань із превенції корупції та боротьби із корупційними або пов’язаними з корупцією правопорушеннями).

4) детальний опис повноважень, функцій та прав посадових осіб органу влади усіх рівнів, відповідальності та контролю за їх здійсненням;

Реалізація такого заходу може бути здійснена, зокрема, шляхом обов’язкової розробки положень про підрозділи, посадових інструкцій працівників, а також неодмінне ознайомлення з їх змістом посадових осіб органу влади та неухильне їх дотримання.

5) розподіл управлінських обов’язків та реалізація політики щодо звітності та процесу ухвалення колегіальних рішень;

6) детальне документування процесу ухвалення рішень;

7) впровадження внутрішніх кодексів поведінки, з механізмами попередження, виявлення та врегулювання конфлікту інтересів, а також обмежень та правил щодо одержання подарунків, переваг, пільг, іншої зовнішньої (благодійної) допомоги;

8) проведення періодичних тренінгів та підвищення кваліфікації для посадових осіб органу влади із спеціального законодавства, етики поведінки, відповідальності за порушення законодавства тощо;

9) мінімізація безпосередніх контактів та можливостей впливу у процесі прийняття управлінських рішень щодо надання послуг або будь-якої іншої взаємодії з третіми особами, запровадження можливості отримати та/або подати документи у он-лайн режимі через веб-сайт органу влади;

10) запровадження громадського контролю за процесом прийняття управлінських рішень;

Реалізація такого заходу може бути здійснена шляхом:

забезпечення можливості подання інформації про вчинення корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень посадовими особами органу влади, пропозицій щодо вдосконалення законодавства у сфері діяльності органу влади;

обов’язкового надання за запитами інформації про діяльність органу влади щодо запобігання корупції;

розгляду пропозицій за результатами громадської антикорупційної експертизи нормативно-правових актів та проектів нормативно-правових актів органу влади, надання інформації про врахування поданих пропозицій тощо;

включення представників громадськості до консультативних, дорадчих, допоміжних органів, що створюються органом влади для вдосконалення законодавства та розгляду інших питань у сфері його діяльності.

11) проведення періодичного оцінювання якості, ефективності й результативності діяльності, пов’язаної з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування;

12) запровадження та належне функціонування механізму для здійснення повідомлень про корупцію у сфері діяльності органу влади;

Відповідний захід може бути реалізовано шляхом створення на офіційних веб-сайтах органів влади розділів для повідомлень про корупцію, забезпечення можливості подання таких повідомлень через спеціальні телефонні лінії, засоби електронного зв’язку тощо.

Такі механізми для здійснення повідомлень про корупцію мають бути доступними як для працівників органу влади (у тому числі його територіальних органів), так і для представників громадськості, які з ним взаємодіяли або взаємодіють (отримують послуги, підконтрольні або підзвітні органу влади тощо).

Запровадження механізму повідомлень, зокрема анонімних, дозволяє виявляти людські чинники, що сприяють вчиненню корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, які неможливо ідентифікувати іншими способами (тиск зі сторони керівництва органу влади, втручання третьої сторони тощо).

13) забезпечення обов’язковості проведення службових розслідувань (перевірок) за кожним фактом ймовірної корупційної поведінки та забезпечення невідворотності відповідальності згідно із законом та внутрішніми положеннями у випадку підтвердження таких порушень;

14) встановлення персональної відповідальності за неналежне виконання обов’язків.

Водночас, у разі здійснення органом влади зовнішньої оцінки корупційних ризиків, відповідні заходи пропонуються аудиторськими компаніями, іншими експертами, які здійснювали відповідну оцінку.

Виконавці визначаються з урахуванням наявних структурних підрозділів органу влади, територіальних органів, юридичних осіб, які належать до сфери його управління, відповідно до специфіки їх діяльності. Інші виконавці (представники інших органів влади, суб’єктів господарювання) можуть бути залучені до виконання того чи іншого заходу лише за згодою їх керівників або інших осіб, уповноважених власником на здійснення управління ними.

Строки встановлюються з урахуванням ступеню виявлених корупційних ризиків та пріоритетності сфер діяльності органу влади.

Окремі заходи щодо виявлених корупційних ризиків можуть здійснюватися відповідальними виконавцями на постійній основі. У такому разі доцільно встановлювати критерій строку “але не рідше… разів на рік”.

В структуру вказаного розділу антикорупційної програми для цілей планування антикорупційних навчань можуть входити:

перелік необхідних для вивчення працівниками органу тем і обсяг навчальних годин (у тому числі розподіл на навчальні години та самостійну роботу);

цільову аудиторію відповідно до кожної теми;

графік навчального процесу (розподіл тем за місяцями (кварталами), кількість навчальних годин на тиждень з вивчення певної теми);

лекторів, яких планується залучити для висвітлення тієї чи іншої теми;

форми і терміни перевірки знань та вмінь працівників органу влади.

Водночас до заходів з поширення інформації щодо програм антикорупційного спрямування можуть включатися круглі столи, тренінги, інформаційні кампанії тощо, що передбачають залучення в якості цільової аудиторії як працівників органу влади (виконавців завдань), так і представників громадськості (споживачів послуг).

Включення та частота проведення відповідних заходів може визначатися з урахуванням визначення потреб на основі опитувань або іншого збору інформації, а також виходячи з чисельності органу влади.

Вказаний розділ має містити інформацію щодо забезпечення організації здійснення моніторингу результатів впровадження заходів, передбачених антикорупційною програмою, для того, щоб впевнитися в тому, що відповідальні особи належним чином провадять відповідні дії.

Для здійснення такого моніторингу може бути визначено посадову особу у рішенні про затвердження антикорупційної програми або визначено структурний підрозділ (зокрема, уповноважений підрозділ). Крім того, моніторинг виконання антикорупційної програми може здійснювати комісія з оцінки корупційних ризиків як постійно діючий допоміжний орган.

Для здійснення моніторингу відповідним уповноваженим особам (особі) може надаватися право отримувати у письмовій формі інформацію від посадових осіб органу влади про результати реалізації визначених у ній заходів.

В межах моніторингу бажано вести облік та аналіз інформації, яка отримана під час заходів моніторингу, її узагальнення, а також за його результатами щоквартально (щомісячно) здійснювати оцінку результатів здійснення заходів, передбачених антикорупційною програмою, і оформлювати її у спеціальному звіті.

Оцінка проводиться за критеріями, визначеними суб’єктом затвердження антикорупційних програм.

До відповідного розділу антикорупційної програми включаються положення, не охоплені розділами, вказаними вище.

Зокрема, у такому розділі може бути передбачено перелік працівників, які, з урахуванням обсягу та функціонального наповнення їх повноважень, згідно з підпунктом “и” пункту 1 частини першої статті 3 Закону підпадають під поняття “посадові та службові особи державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим”.

Крім того, вказаний розділ може передбачати порядок взаємодії та контролю з боку центрального апарату органу влади за здійсненням заходів із запобігання та виявлення корупції в територіальних органах, на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління (в тому числі здійснення заходів щодо затвердження антикорупційних програм у юридичних особах, які відповідають критеріям, визначеним у частині другій статті 62 Закону).

Також у такому розділі може бути відображено інформацію щодо діяльності уповноважених підрозділів (порядок індивідуального консультування працівників органу влади, інформування про виникнення конфлікту інтересів, інформування спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції про виявлені факти корупційного, пов’язаного з корупцією правопорушення, іншого порушення вимог Закону тощо), процедури захисту працівників, які повідомили інформацію про корупційне або пов’язане з корупцією правопорушення, порядок здійснення нагляду і контролю за виконанням антикорупційної програми і т. д.

Антикорупційні програми підлягають погодженню Національним агентством.

Для погодження антикорупційної програми органи влади направляють до Національного агентства затверджену в установленому порядку антикорупційну програму в паперовому вигляді.

1. Які основні функції та завдання органу влади?

2. Чи є в органі влади положення (статути, регламенти тощо) про нього, чи визначені в ньому основні функції та завдання органу влади, чи доведено до відома працівників норми положення (статуту, регламенту тощо) про орган влади?

3. Чи мають структурні підрозділи органу влади положення про них, чи чітко визначені функції та завдання структурного підрозділу, чи доведено до відома працівників норми положення про структурний підрозділ?

4. Чи всі працівники органу влади мають посадові інструкції та чи всі з ними ознайомленні?

5. Які функції органу влади є найбільш вразливими до вчинення корупційних правопорушень чи правопорушень, пов’язаних з корупцією?

1. Який розмір бюджетного фінансування органу влади?

2. Чи фінансується орган влади за рахунок інших, не державних, надходжень (благодійна допомога, гранти тощо), якщо так, то на якій підставі?

3. Чи приймає орган влади участь у процедурах закупівель, який обсяг коштів виділений для здійснення таких процедур?

4. Хто уповноважений приймати рішення про розподіл коштів в органі влади та на якій підставі?

5. Чи були випадки порушень законодавства щодо фінансово-бюджетної дисципліни, зокрема, нецільового використання коштів, розтрати шляхом зловживання службовим становищем тощо?

6. Яким чином здійснюється контроль за використанням бюджетних коштів в органі влади?

1. Скільки працівників працює в органі влади?

2. Який відсоток державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, військовослужбовців, чи інших працівників працює в органі влади?

3. Чи є моніторинг та статистика плинності кадрів в органі влади, якщо так, то яка середньорічна плинність кадрів в органі влади?

4. Чи існують які-небудь внутрішні інструкції по добору працівників на додаток до положень законодавства?

5. Який відсоток працівників призначені на посади у органі влади по конкурсу, за переведенням чи в інший спосіб?

6. Чи залучаються в органі влади до роботи конкурсної комісії з відбору кандидатів на посаду, співбесід при переведенні незалежні фахівці (громадськість, експерти)?

7. Чи кандидати на посади проходять співбесіди щодо знання внутрішніх процесів органу влади?

8. Чи кандидати на посаду опитуються на предмет наявності приватних інтересів, які можуть впливати на виконання службових чи представницьких повноважень?

9. Чи володіють працівники органу владу знаннями про конфлікт інтересів?

10. Чи нові працівники проходять процес навчання, у тому числі щодо знання антикорупційного законодавства?

11. Чи є в органі влади особа, до якої працівники можуть звернутися за консультацією, зокрема, у частині роз’яснення антикорупційного законодавства?

12. Чи співробітники відчувають, що їх зарплати є достатніми або недостатніми для забезпечення прийнятного рівня життя?

13. Чи були випадки коли працівники органу влади не погоджувалися із рішенням про їх звільнення? Які наслідки в результаті незаконного звільнення працівника були для органу влади?

1. Чи належить до функцій органу влади наступне:

а) надання адміністративних послуг, у тому числі, видача ліцензій, дозволів, сертифікатів, паспортів або інших документів фізичним або юридичним особам;

б) виділення будь-яких фінансових чи інших допомог для фізичних або юридичних осіб (соціального забезпечення, субсидії, пільги тощо);

в) здійснення прийому платежів (зборів, податків тощо)?

2. Чи є чіткі процедури і критерії для надання таких послуг/отримання платежів, чим це передбачено?

3. У разі, якщо працівники можуть діяти на свій розсуд у прийнятті рішень з таких питань, чи є чіткі вказівки про те, як вони повинні здійснювати це на свій розсуд?

4. Чи визначені конкретні строки надання адміністративних послуг, чим це врегульовано, хто може впливати на строки розгляду того чи іншого питання?

1. Чи веде орган влади політику щодо поширення Інформації про його діяльність?

2. Чи є у загальному доступі інформація про організаційну структуру органу влади, його керівний склад, контактних осіб?

3. Чи є у загальному доступі інформація про організаційно-розпорядчі акти, якими у своїй діяльності керується орган влади?

4. Чи виносяться на загальне обговорення проекти нормативно-правових та організаційно-розпорядчих актів, які регулюють діяльність органу влади?

5. Чи розглядає орган влади запити про надання інформації?

6. Скільки запитів було розглянуто у минулому році, з них у наданні відповідної інформації відмовлено?

7. Які мотиви відмови у наданні тої чи іншої інформації?

8. Які наслідки для органу влади у разі ненадання інформації?

1. Чи є у органу влади свій власний кодекс поведінки або кодекс етики?

2. Працівники поінформовані про існування кодексів при вступі на їх посаду?

3. Як часто працівники проходять навчання з питань етичної поведінки?

4. Чи існує формальна процедура, за допомогою якої працівники можуть повідомити про порушення етичних правил іншим працівником?

1. Чи визначені процедури звітності перед керівництвом органу влади?

2. Чи існує внутрішній відділ перевірки або контролю?

3. Скільки перевірок здійснив відділ перевірки (контролю) в минулому році?

4. Які порушення були виявлені та які заходи вживаються з метою їх усунення?

5. Чи існує відділ внутрішнього аудиту?

6. Які були найбільш важливі висновки відділу в минулому році? Чи вживаються які-небудь заходи за результатами розгляду таких висновків?

7. Як часто відбуваються в органі влади аудиторські перевірки з боку зовнішнього органу аудиту?

8. Чи були якісь важливі висновки про орган влади за результатами таких перевірок (аудитів)? Чи вживаються які-небудь заходи за результатами розгляду таких висновків?

1. Чи мають можливість працівники органу влади повідомляти про порушення вимог законодавства?

2. Чи існують які-небудь механізми для захисту тих, хто здійснює такі повідомлення, чи приймають відповідні заходи?

3. Скільки випадків таких повідомлень від працівників було протягом минулого року, і який був результат цих повідомлень для обох сторін, що беруть участь?

4. Чи передбачено який-небудь спосіб захисту осіб, які повідомляють про порушення законодавства?

5. Чи існують чіткі процедури, за допомогою яких громадяни можуть подавати скарги на дії органу влади або її посадових осіб? Де ці процедури можна знайти?

6. Чи були випадки розгляду скарг тією ж особою або підрозділом в органі влади, на яку вони направлені? Які наслідки такого (притягнення до відповідальності, судові позови тощо)?

7. Скільки скарг було прийнято в минулому році?

8. Скільки скарг було обґрунтовано?

1. Скільки було проведено дисциплінарних проваджень стосовно працівників органу влади в минулому році, в тому числі в зв’язку з порушеннями вимог антикорупційного законодавства?

2. Скільки з цих процедур призвело до санкцій?

3. Що було причиною застосування санкцій?

1. Скільки проектів нормативно-правових актів розроблено органом влади? Чи опрацьовуються проекти нормативно-правових актів юридичною службою, якщо так, то чи були у юридичної служби зауваження до таких проектів, чого вони стосувалися? Чи були зауваження юридичної служби враховані, якщо ні, які наслідки неврахування?

2. Чи укладаються договори в органі влади за погодженням з юридичною службою? Чи були випадки укладення договорів без погодження з юридичною службою органу влади або за наявності заперечень до них? Які наслідки укладення таких договорів?

3. Чи готувались юридичною службою зауваження (висновки) щодо невідповідності рішень органу влади законодавству та/або усунення порушень законодавства? Чи були вони враховані, якщо ні, які наслідки прийняття таких рішень?

4. Чи наявні в судових інстанціях спори, відповідачем у яких є орган влади чи його посадові особи? Які предмети таких спорів? У скількох з таких спорів наявні рішення, які набрали законної сили, які наслідки таких рішень?

5. Чи були випадки, за яких позовні заяви (претензії) за наявності на те підстав не пред’являлися органом влади, або відкликалися подані чи не усувалися недоліки у них за рішенням суду? Які причини та наслідки вказаного?

1. Ця Методологія визначає комплекс правил і процедур щодо оцінки корупційних ризиків у діяльності органів влади, у яких згідно з частиною першою статті 19 Закону України “Про запобігання корупції” приймаються антикорупційні програми (далі – органи влади).

Оцінка корупційних ризиків проводиться у рамках підготовки антикорупційної програми органу влади або під час її періодичного перегляду.

2. У цій Методології терміни вживаються у таких значеннях:

внутрішнє середовище – організаційно-управлінські процеси в органі влади, спрямовані на забезпечення реалізації органом влади законодавчо закріплених функцій та завдань;

зовнішнє середовище – ряд чинників навколишнього середовища (законодавчі, інші нормативно-правові акти, крім актів, прийнятих безпосередньо органом влади, природні явища тощо), що впливають на здійснення органом влади повноважень, тоді як такий орган не має прямого впливу на ці чинники;

ідентифікація корупційних ризиків – визначення чинників корупційного ризику у діяльності/бездіяльності посадових осіб органу влади, що можуть сприяти скоєнню ними корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією;

корупційний ризик – ймовірність того, що відбудеться подія корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією, яка негативно вплине на досягнення органом влади визначених цілей та завдань;

об’єкт оцінки корупційних ризиків – функції та завдання органу влади, його посадових осіб, визначені законодавчими актами, та способи їх реалізації;

оцінка корупційних ризиків – процес визначення, аналізу та безпосередньої оцінки корупційного ризику;

чинники корупційного ризику – умови та причини, що заохочують (стимулюють), викликають або дозволяють скоєння посадовою особою при виконанні нею функцій держави або місцевого самоврядування діянь, які можуть призвести до вчинення корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією.

Інші терміни у цій Методології вживаються у значеннях, наведених у Законі України “Про запобігання корупції”.

3. Оцінку корупційних ризиків може проводити комісія з оцінки корупційних ризиків органу влади (далі – комісія), до складу якої входять працівники структурних підрозділів органу влади та, за згодою, представники громадськості, експерти, які володіють знаннями про внутрішнє і зовнішнє середовище органу влади та мають досвід роботи у сфері його діяльності.

4. Процес оцінки корупційних ризиків органу влади складається з таких основних етапів:

організаційно-підготовчі заходи;

ідентифікація (виявлення) корупційних ризиків;

оцінка корупційних ризиків;

складання звіту за результатами оцінки корупційних ризиків.

1. Підготовка до проведення оцінки корупційних ризиків включає такі етапи:

прийняття суб’єктом, уповноваженим на затвердження антикорупційної програми відповідно до частини першої статті 19 Закону України “Про запобігання корупції” (далі – суб’єкт затвердження антикорупційної програми), рішення про проведення оцінки корупційних ризиків;

публікація рішення суб’єкта затвердження антикорупційної програми про проведення оцінки корупційних ризиків на офіційному веб-сайті органу влади;

формування комісії (у разі проведення оцінки корупційних ризиків комісією);

розробка робочого плану оцінки корупційних ризиків (далі – робочий план).

2. Суб’єкт затвердження антикорупційної програми приймає рішення про проведення оцінки корупційних ризиків, яке з метою залучення до складу комісії представників громадськості та експертів не пізніше семи робочих днів до моменту затвердження її складу розміщується на офіційному веб-сайті органу влади.

3. Суб’єкт затвердження антикорупційної програми визначає голову комісії та її персональний склад, строк проведення оцінки корупційних ризиків, а також затверджує положення про неї.

До складу комісії, серед іншого, включаються представники служби управління персоналом, бухгалтерської та юридичної служб, структурного підрозділу внутрішнього аудиту, уповноваженого підрозділу (особи) з питань запобігання та виявлення корупції (у разі їх утворення).

На різних етапах проведення оцінки корупційних ризиків до роботи комісії можуть в установленому законодавством порядку залучатися інші працівники органу влади (за згодою), які не входять до її складу, але можуть надати інформацію для здійснення об’єктивної та якісної оцінки корупційних ризиків.

4. Комісія відповідно до об’єктів оцінки корупційних ризиків складає робочий план, який затверджує голова комісії.

У робочому плані відображається інформація про:

об’єкти оцінки корупційних ризиків;

джерела інформації для проведення оцінки корупційних ризиків;

методи та способи оцінки корупційних ризиків;

осіб, відповідальних за проведення оцінки корупційних ризиків, по кожному об’єкту;

строки проведення оцінки корупційних ризиків по кожному об’єкту.

Робочий план за необхідності може корегуватися комісією на різних етапах здійснення оцінки корупційних ризиків.

5. Суб’єкт затвердження антикорупційної програми забезпечує комісію матеріальними ресурсами, необхідними для проведення оцінки корупційних ризиків.

1. Оцінці корупційних ризиків передує їх ідентифікація.

Під час ідентифікації корупційних ризиків в органі влади визначаються його вразливі до ризиків сфери діяльності, окремі функції та завдання, конкретні напрями діяльності структурних підрозділів під час виконання ними функцій та завдань.

2. Ідентифікація корупційних ризиків проводиться шляхом дослідження (аналізу) зовнішнього та внутрішнього середовища органу влади на предмет виявлення чинників корупційних ризиків у нормативно-правових актах і організаційно-управлінській діяльності органу влади.

Нормативно-правові акти, які регулюють діяльність органу влади, аналізуються на предмет виявлення норм щодо здійснення органом влади дискреційних повноважень і норм, що сприяють вчиненню корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією (нечітко сформульовані дефініції та мовні конструкції, правові колізії тощо).

Ідентифікація корупційних ризиків в організаційно-управлінській діяльності органу влади передбачає вивчення та аналіз таких питань:

організаційна структура органу влади;

система внутрішнього контролю;

управління персоналом;

проведення процедур закупівель;

надання адміністративних послуг;

реалізація контрольно-наглядових функцій;

дотримання вимог, обмежень, заборон, встановлених Законом України “Про запобігання корупції”;

інші питання, що виникають в результаті діяльності органу влади.

3. Джерелами отримання інформації для ідентифікації корупційних ризиків є:

інтерв’ювання (соціологічне опитування), анкетування (в тому числі анонімне) працівників органу влади, а також представників громадськості, які взаємодіяли (взаємодіють) з органом влади, зокрема з використанням електронної пошти, мережі Інтернет, телефону тощо;

нормативно-правові та організаційно-розпорядчі акти, що регулюють діяльність органу влади;

аналіз здійснених заходів щодо усунення виявлених корупційних ризиків за попередні періоди;

результати перевірок, аудитів, проведених контролюючими органами, а також внутрішніх перевірок та службових розслідувань в органі влади;

публікації в засобах масової інформації та соціальних мережах;

інформація з відкритих реєстрів;

звернення, що надійшли до органу влади від фізичних та юридичних осіб.

4. Ідентифікація корупційних ризиків передбачає визначення та класифікацію корупційних ризиків за категоріями та видами.

За категоріями корупційні ризики можуть бути:

зовнішні (ймовірність виникнення корупційних ризиків не пов’язана з виконанням органом влади відповідних функцій та завдань);

внутрішні (ймовірність виникнення корупційних ризиків безпосередньо пов’язана з організаційно-управлінською діяльністю в органі влади відповідно до покладених на нього функцій і завдань).

За видами корупційні ризики можуть бути:

нормативно-правові (відсутність, суперечність або нечітка регламентація у законодавстві положень щодо виконання органом влади функцій та завдань);

організаційні (невизначення або нечітке визначення процедур виконання органом влади функцій та завдань);

кадрові;

фінансово-господарські;

адміністративні;

контрольно-наглядові тощо.

Перелік видів корупційних ризиків не є вичерпним. Кожен орган влади може визначати перелік видів корупційних ризиків, враховуючи специфіку покладених на нього завдань і функцій.

5. За результатами ідентифікації корупційних ризиків здійснюється їх формальне визначення, яке включає проаналізовані функції, завдання органу влади або конкретні напрями діяльності структурних підрозділів, існуючі заходи контролю та опис корупційного ризику.

1. Оцінка корупційних ризиків здійснюється за критеріями ймовірності виникнення ідентифікованих корупційних ризиків та наслідків корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією.

2. Оцінка ймовірності виникнення корупційного ризику визначається відповідно до частоти випадків вчинення корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією, з урахуванням часових меж.

Відповідно до критеріїв ймовірності виникнення корупційного ризику йому присвоюється рівень низький, середній або високий.

Частота випадків вчинення корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією, визначається за такими рівнями:

напевно або майже напевно – корупційне правопорушення чи правопорушення, пов’язане з корупцією, може бути скоєно у короткостроковій перспективі – найближчі кілька місяців (до одного року) – та може бути повторено;

рідко – корупційне правопорушення чи правопорушення, пов’язане з корупцією, було вчинено тільки один раз протягом останніх трьох років та існує ймовірність, що його буде вчинено протягом трьох років;

ніколи – корупційне правопорушення чи правопорушення, пов’язане з корупцією, не було скоєно і вірогідність його вчинення майже неможлива.

Ймовірність виникнення корупційного ризику оцінюється за трибальною шкалою:

низька – 1 бал;

середня – 2 бали;

висока – 3 бали.

Приклад оформлення результатів оцінки ймовірності виникнення корупційного ризику наведено у додатку 1 до цієї Методології.

3. Відповідно до критеріїв наслідків корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією, корупційному ризику присвоюється рівень низький, середній або високий.

Наслідки корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією, оцінюються відповідно до розмірів втрат органу влади, які комісія встановлює самостійно.

Приклад рівнів ймовірності наслідків корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією, та критеріїв їх визначення наведено у додатку 2 до цієї Методології.

Наслідки корупційного правопорушення чи правопорушення, пов’язаного з корупцією, оцінюються за трибальною шкалою:

низький – 1 бал;

середній – 2 бали;

високий – 3 бали.

Приклад оформлення результатів оцінки наслідків кору